Курси НБУ $ 40.45 € 43.23
До Марійки замість художника – «старшого дядька» – вийшов парубок, який сидів біля неї в кіно...

І до сьогодні Марія Михайлівна – найперша поціновувачка художніх полотен чоловіка.

Фото з архіву родини ДАЦЮКІВ.

До Марійки замість художника – «старшого дядька» – вийшов парубок, який сидів біля неї в кіно...

Тепер у їхній родині – 7 професійних художників

Такими були зачинателі творчої  родини у молодості.
Такими були зачинателі творчої родини у молодості.

 Діти й онуки успадкували гени батька й дідуся Євгена Івановича Дацюка, який свого часу самотужки опанував малювання, й дотепер, у свої 89 літ, ще не розлучається з мольбертом. А родинний дім у волинському селі Затурці на Локачинщині став для дітей та внуків  святинею, де живуть любов і краса  

І через 65 років пам’ятають той день, коли вперше побачили одне одного

Без перебільшення можна сказати: це символічно, що Євген Дацюк народився у Затурцях на Локачинщині – ​на батьківщині славетних земляків: історика, грома-
дсько-політичного діяча В’ячеслава Липинського та православної діячки, однієї із засновників Київського братства Галшки Гулевичівни. Звичайно, в молодості Євген Іванович і гадки не мав, що колись у рідному селі на могилі

В’ячеслава Казимировича стоятиме пам’ятник, виконаний його дітьми – скульпторами Іриною й Іваном. А залу місцевого меморіального музею прикрашатимуть портрети Липинського й Гулевичівни, написані (відповідно) внучками Іванкою та Ксенією.

Перше серйозне захоплення живописом у Євгена Дацюка почалося, за його словами, у повоєнні роки. Якось у Затурцях з’явився художник, колишній фронтовик Козлов (імені його чоловік не пригадує) – ​випускник Петербурзької художньої академії. Він малював на прохання сільських жінок картинки з квітами, якими ті прикрашали оселю (після війни всім хотілося чогось гарного). Брав за роботу харчами. Якось цей заїжджий майстер прийшов і до Дацюків. Малий Євген, котрому тоді було років десять, зацікавився малюванням. Вловивши його інтерес, художник спитав: «Що, хочеш спробувати?». Одне слово, дав йому пензля. А побачивши, як лягають мазки на полотно, похвалив: «Ти краще за мене ту квіточку написав». На прощання Козлов подарував хлопцеві фарби і пензлика.

Батько малює, а ще малий син Іван пізнає ази творчості.
Батько малює, а ще малий син Іван пізнає ази творчості.

 Згодом Євген Дацюк, закінчивши школу-семирічку, служив в армії. Вернувся після строкової додому і скоро зустрів свою долю. У 1956 році сюди приїхала на роботу дівчина із Львівщини. Марія Михайлівна, а на той час – юна Марійка, маючи диплом педагогічного училища, працювала вихователем у дитячому садочку. Донині жінка пам’ятає той день, коли вони вперше побачили одне одного: прийшли ввечері до клубу на якийсь фільм, і виявилося, що їхні місця були поряд. Правда, тоді, як тепер пригадує, до пуття і не познайомилися. Хлопець, проявивши до дівчини увагу, допитувався, як її звати, а вона (вже як молоде – зелене) тільки фиркнула на таке його залицяння. На танці, які були після кіно, не залишилася – ​пішла додому.

А це вже за мольбертом – син талановитого  художника-самоучки Іван.
А це вже за мольбертом – син талановитого художника-самоучки Іван.

 Але, видно, то вже доля, яку, як кажуть, не обминеш. Для дитячого садка треба було виготовити вивіску. Завідувачка, розказавши, де живе місцевий художник, послала її зробити замовлення. Думала Марія, що зустріне якогось «старшого дядька». А прийшла й побачила того самого парубка, який сидів біля неї в кіно. Відтоді почалося їхнє спілкування, а там – ​і побачення. У 1959 році вони одружилися. Майже 65 літ Дацюки – у парі. Вони виростили двох доньок і сина, які подарували їм п’ятеро внуків. Марія Михайлівна і до сьогодні – найперша поціновувачка таланту чоловіка.

Одна з робіт Євгена Івановича – весняні квіти рідного краю.
Одна з робіт Євгена Івановича – весняні квіти рідного краю.

 «Кольорові олівці й фарби – ​ось наші улюблені іграшки в дитинстві»

Євген Дацюк багато років працював художником у Заслуженому народному ансамблі пісні і танцю «Колос» Торчинського будинку культури, що в Луцькому районі. Був оформлювачем у художній майстерні. Писав ікони, натюрморти, пейзажі, копіював картини відомих майстрів пензля. Багато його робіт і донині прикрашають храми Волині, оселі земляків, родичів, друзів. І коли в розмові із його дочкою – ​скульптором Іриною Дацюк – ​мова зайшла про те, ким є для неї батько, то пані Ірина сказала:

– Найперший учитель з малювання – ​звичайно, тато. І перші кроки у мистецтво – ​з дому. Коли ми були ще маленькими (сестра Ліля старша від мене на два роки, а брат Іван – ​молодший на дев’ять літ), то бачили довкола картини, на яких були зображені квіти, ікони (образи теж батько писав, хоч це в Радянському Союзі й заборонялося). Ось на такому ґрунті й зростали. Було дуже цікаво дивитися, як тато малює. Ми теж брали пензлики та допитувалися, чи можна й нам спробувати. І він дозволяв. Мама як педагог теж заохочувала нас до малювання. Альбоми, кольорові олівці й фарби – ​ось наші улюблені іграшки в дитинстві.

«Ото, дівчата, пишете картину, і вона буде висіти на стіні. Приходитимуть до нас люди, і вони скажуть, чи ж гарно художник намалював».

Ірина Євгенівна пригадує ті найперші малюнки, які вони із сестрою творили відповідально й серйозно. Тоді батько дав їм олійні фарби (хоч зазвичай це були акварель та гуаш), невеличкі полотна і сказав: «Ото, дівчата, пишете картину і вона буде висіти на стіні. Приходитимуть до нас люди, і вони скажуть, чи ж гарно художник намалював».

На рахунку мисткині Ірини Дацюк –  розпис не одного волинського храму.
На рахунку мисткині Ірини Дацюк – розпис не одного волинського храму.

 – Ми так старалися! – ​каже пані Ірина. – ​А це ж – олійна фарба, яка довго сохне, розмазується. У нас і сльози були, бо ж ясно, що простіше олівцями малювати квіточки в альбомі. Тато попутно вчив технології роботи з такими фарбами. А ще він хотів, щоб ми росли на класичних зразках. Пам’ятаю, як ми малими були, то постійно їздили з батьками на Львівщину до бабусі по маминій лінії. І головним пунктом культурної програми була картинна галерея в місті Лева. Тож коли я вже стала студенткою, то знала, в якому залі та чи інша художня робота знаходиться. Однокурсники дивувалися. А я говорила: якщо з п’яти років тебе щороку водять сюди, то як не знати? І про кожного митця могла розповісти. Батьки дуже хотіли, щоб їхні діти стали професійними художниками, тож інакшими ми й не могли вирости.

Іванна Дацюк – онука талановитого художника.
Іванна Дацюк – онука талановитого художника.

 Усі діти Дацюків закінчили Львівську академію мистецтв – ​збулася батькова мрія, якому довелося вчитися самотужки.

– Я та брат, – ​розповідає Ірина, – за фахом – скульптори. Сестра вибрала графіку. Хоч академія дає дуже універсальні знання – ​ми опановували й живопис. Тож можу, як треба, зробити і монументальний розпис. Дідусевою стежкою пішли й мої доньки – ​Іванка й Ксенія та Ліліна Оленка. І тепер у нашій родині – 7 професійних художників. Сьогодні можна сказати, що їх кількість зросте: діти брата – Олесик і Юстинка – ​навчаються і в загальноосвітній школі, і в художній. Вони вже – ​автори ілюстрацій до дитячих книжок. 

Катерина ЗУБЧУК.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Науковець і воїн з Волині: «Мої історичні лекції на фронті ставали багатьом воїнам відповіддю на запитання: «Чого ми тут?».

Реклама Google

Telegram Channel