Курси НБУ $ 41.23 € 44.77
До сліз самотності тепер  додалася гірка печаль людей,  долі яких поламала страшна війна

Торік закладу, що став прихистком для багатьох самотніх людей, виповнилося 25 років.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

До сліз самотності тепер додалася гірка печаль людей, долі яких поламала страшна війна

Спеціальний репортаж нашої журналістки з будинку престарілих 

Завідувачка Людмила Петрівна добре знає своїх підопічних, один з яких – Микола Рудик із села  Буцинь. Вона пройнялася їхніми непростими долями.
Завідувачка Людмила Петрівна добре знає своїх підопічних, один з яких – Микола Рудик із села Буцинь. Вона пройнялася їхніми непростими долями.

 На лавочці у дворі відділення стаціонарного догляду для постійного проживання села Облапи Ковельського району сидів чоловік.

– Це наш Микола Михайлович Рудик, – каже завідувачка цього закладу Людмила Клинова. – Він зовсім не має родини – його відвідують сусіди.

Підопічний поважного віку чує ці слова й тихенько плаче – чи то із жалю до себе, чи із вдячності до небайдужих односельців, які не забувають про нього.

«Увага нашим підопічним потрібна – перш навіть, як смачний обід»

Людмила Клинова п’ять років очолює колектив Облапського відділення стаціонарного догляду для постійного проживання. Цей заклад, як і колись (торік відзначили його 25-річчя), у селі називають будинком для престарілих. Адже справді його підопічні – в основному люди поважного віку. Доля їхня склалася так, що на схилі літ живуть у казенному домі.

– А стареньким, – каже Людмила Петрівна, – увага потрібна – перш навіть, як смачний обід. Знаю це, відчуваю, бо проживаю з ними кожен день, тиждень, місяць… Вони мені стали близькими. Буває, разом плачемо, коли на щемливі спогади когось «проб’є». У кожного – своя доля, якась драма, а то й трагедія. Хтось відкритий і легко йде на спілкування. А до когось, щоб знайти підхід, – треба постаратися…  

Сергій Травкін: «Що сталося – те сталося, треба жити далі».
Сергій Травкін: «Що сталося – те сталося, треба жити далі».

 Більшість одиноких підопічних – із Дубівської громади, до якої належать Облапи. Навіть, якщо і є дочка чи син, але життєві обставини склалися так, що вони – десь далеко, то не залишають немічного престарілого чоловіка, жінку напризволяще. А тепер до сліз самотності, судячи зі слів завідувачки, додалася гірка печаль людей, долі яких поламала страшна війна. І переселенці знаходять тут прихисток. Ті, в кого будинок зруйнований, сім’я – розлучена: хтось із рідних і за кордон виїхав, а вони залишилися самі, та ще й на новому місці, серед незнайомих людей.

Одного дня вийшов вранці з дому – в магазин зібрався – й підірвався на міні. 

– По правді, – розмірковує завідувачка, – дехто, зокрема з місцевих, боїться йти до нас – їх лякає думка, що будуть, «як у тюрмі», й не хочуть полишати рідну хату. А потім, поживши тут, бачать, що даремним був їхній страх. І в цьому, вважаю, – заслуга нашого колективу: в нас дуже хороші дівчата, які сумлінно ставляться до своєї непростої роботи.

Раїса Ніцько: «Я знаю, що хата моя стоїть розбита, але все одно хочеться у свою Званівку».
Раїса Ніцько: «Я знаю, що хата моя стоїть розбита, але все одно хочеться у свою Званівку».

 Не можу не сказати й про спонсорів, без яких було б непросто. Коли почалася велика війна, то проблеми виникали: здавалося, як вижити в такій ситуації, коли, і це зрозуміло, найперше  хлопцям, котрі на передовій, треба допомагати. Але й про нас не забули добрі люди. Кожної п’ятниці приїжджають із Ковеля віряни Церкви євангельських християн-баптистів. І, як мовиться, – не з порожніми руками. А як не подякувати, скориставшись нагодою, підприємцю із Ковеля Олександру Вижовцю? Коли ми робили ремонт, то він привозив необхідні будівельні матеріали й навіть не говорив, скільки вони коштують. А Канадський благодійний фонд милосердя допомагає інвалідними ліжками, кріслами – тим, що так потрібне для реабілітації. 

«Поки ще здоров’я не підводило, то, як і сам залишився, раду собі давав»

Те, яким був шлях підопічних у заклад, де нині живуть, то вже у кожного – своя історія. Микола Рудик із села Буцинь мав цивільну дружину. Дітей Бог не дав. Тож обставини склалися так, що на старості прихисток знайшов тут. Після того, як дружина померла, він – зовсім самотній. Чоловік – дуже сентиментальний: як тільки почув, що про його непросту долю говорить завідувачка, – тихенько заплакав. Його розчулює те, що добрих сусідів має – не забувають про нього, при кожній нагоді відвідують.

Микола Голуб: «Тут – і обід свіжозварений,  і медик на місці є, як треба».
Микола Голуб: «Тут – і обід свіжозварений, і медик на місці є, як треба».

 А от Микола Голуб – «місцевий, облапівський», навпаки, охоче спілкувався, розповідаючи про те, як у його житті настав такий скрутний момент, коли односельчани сказали йому: «Ти ж – на пенсії – йди в будинок для престарілих, тебе приймуть». Микола Никодимович розповідає про те, як то було, що покинув таки свою хату: 

– Перш батьки померли, потім – сестра, яка була молодша за мене на два роки, – пригадує Микола Никодимович. – Хата, де вона зі своєю сім’єю жила, якось під ранок загорілася. Сестра працювала в селі поштаркою. А на кухні залишилась її сумка з документами,  пенсійними грішми, які якраз мала виплачувати, – не подивилася, що горить, – кинулася за нею. Дев’яносто відсотків тіла було обпечено – в Ковельській лікарні пролежала тиждень і померла. І чоловік її недовго прожив. Так я зостався без близької родини.

Людмила Клинова: «У кожного з наших підопічних – своя доля, якась драма, а то й – трагедія».
Людмила Клинова: «У кожного з наших підопічних – своя доля, якась драма, а то й – трагедія».

 Поки ще здоров’я не підводило, то, як і сам був, раду собі давав. А потім все частіше став хворіти. Сусіди не відмовляли мені – виручали, як нездужав (я їм і город свій віддав).

Але ж і вони не находяться – кому потрібні чужі клопоти?..

Восени мине два роки, як Микола Голуб живе, як він каже, в будинку для престарілих. Не шкодує, що так доля повернулася, «бо тут і обід свіжозварений, і медик на місці є, а як треба, то й сільська амбулаторія по сусідству». Напрошувалося питання стосовно того, чому ж свою сім’ю так і не створив: «А дівчата в молодості були?». У відповідь чоловік перш усміхається, а потім каже:

– Ще і в старості (хоч яка то старість: зараз чоловікові – 63 роки. – Авт.) жінки траплялися. От тільки зразу – всі такі добрі, хоч до рани прикладай, а побудуть трохи й показують свій характер. Одна місяців два витримала, а потім і перестала ховати своє нутро.

 А те «нутро», то, виявляється, – банальна  схильність до чаркування… 

 «Якщо маєш де жити, то не зривайся, – будь там…» 

Знайомимося із переселенкою – Раїсою Ніцько, яка приїхала на Волинь із Донеччини. Раїса Василівна – із села Званівка Бахмутського району. Для її родини війна почалася ще в 2014 році, але тоді «ще легше було». 

– От коли настав лютий 2022-го, то вже біда прийшла, – розповідає жінка. – Наше село так обстрілювали, що у травні я із сім’єю сина вирішили їхати на Бахмут, де на той час ще такого пекла не було, як зараз. Покидали Званівку, як думали, на якийсь час… Хто ж знав, що війна так затягнеться. В дорозі потрапили під обстріл. Я була поранена – стегно розбило. Син із невісткою знайшли машину й завезли мене у Дніпро. Декілька днів була в лікарні цього міста, а потім потрапила до Луцька. І в обласному центрі Волині лікувалася, і в Ківерцях. А ось уже два роки, як їй дали прихисток в Облапах.

– Я хотіла бути ближче до Луцька, – говорить Раїса Василівна, – бо ж думка про повернення додому не покидає, а звідти простіше добиратися. Але волонтер Василь (прізвища його не знаю) сказав, що тільки тут знайшов мені місце…
Переселенка й за це йому вдячна. Як і всім, хто працює в закладі, в який привела її доля, й турбується про неї. Жінка каже про це крізь сльози розчулення, яке не покидає її. Ніколи не думала вона, що в поважних літах («це ж уже – 75!») потрапить на зовсім незнану їй Волинь, зустріне прихильність і співпереживання чужих людей. Але так само ніколи не покидає її думка про повернення додому:

– Я знаю, що там у нас – страшні бої, що хата моя стоїть розбита. Але все одно хочеться у свою Званівку. Син і невістка зараз у Краматорську. Хотіла до них їхати. Та як сказала про це телефоном, то почула від сина: «Якщо маєш де жити, то не зривайся, – будь там… Ми й самі не знаємо, де завтра опинимося». Я й не зриваюся. Поки що. Хоч думка одна – вернутися додому. 

«З новим протезом до бібліотеки ходжу, старий маю на щодень»

Сергій Травкін – із Лисичанська, що на Луганщині. Війна зробила його інвалідом. І ось що він про це розповідав:

– Ми жили у багатоповерхівці. 24 лютого 2022-го, ще десь із шостої години почалися обстріли. Шукаючи безпечніше місце, перебралися до тещі: її будинок –  у приватному секторі. А в березні моя дружина й дочка з онукою виїхали у Польщу. Оскільки теща – людина в літах, а на той час у нас уже не було ні світла, ні газу, ні води, то я залишився з нею, щоб допомагати. Одного дня вийшов вранці з дому – в магазин зібрався – й підірвався на міні. Протипіхотні міни окупанти порозкидали «Градами» прямо на вулицях. На одну з них я й наступив…

Це сталося 27 червня 2022 року. З того дня Сергій Травкін жив по лікарнях. Перш – у своєму Лисичанську, потім були Краматорськ, Дніпро. Чергові операції, консервативне лікування. А як сталося, що на Волинь потрапив? Коли про це зайшла мова, чоловік пригадав:

– У Дніпрі мене спитали, куди б я хотів поїхати. Назвали і Львів, і Луцьк, інші міста Заходу України. По правді, я й не знав, що відповісти. Тоді лікар задав ще одне питання: «А рідня у вас є?»  Почувши, що моя сім’я у Польщі, в місті Краків, сказав: «Значить поїдеш на Волинь – ближче до Польщі». Так я опинився на лікуванні в Луцьку, потім – у Ківерцях. А як з лікарні виписався, то якийсь час жив у реабілітаційному центрі для інвалідів у селі Жидичин, що неподалік Луцька. Але відчував, що трохи «не туди» потрапив, і торік у травні волонтер Василь привіз мене в Облапи (той самий Василь, який не афішує свого прізвища, а просто допомагає людям. – Авт.).

В Облапи Сергій Травкін прибув уже не на милицях – ще в Луцьку йому зробили протез.

– Тепер у мене їх – два, – каже, усміхаючись, чоловік. – Один – робочий, а другий – парадно-вихідний. З новим, що краще припасований (із часом нога всихає), – до бібліотеки ходжу, старий маю на щодень.

Про те, що війна зробила його інвалідом, чоловік говорить, до речі, не впадаючи у песимізм: мовляв, що сталося – те сталося, треба  жити далі. Він розповів, що виробляє закордонний паспорт, щоб можна було до родини поїхати, «бо дуже хочеться внучку побачити». 

…І ця мрія Сергія Травкіна збулася. Цими днями ми спілкувалися із завідувачкою  закладу, де більше року мав прихисток переселенець. Людмила Клинова сказала:

– Сергій одержав закордонний паспорт і поїхав у Краків. Він залишив у кімнаті, в якій жив, деякі знімки й навіть речі. Прощаючись, спитав: «Приймете назад, якщо доведеться вернутися?» – «Звичайно, приймемо», – підтримала його. 

Хоч найбільше моє бажання, щоб цього не сталося: нехай у родині все складається добре, щоб чоловікові, батькові, дідусеві не треба було шукати прихистку в казенному домі. 

Катерина ЗУБЧУК.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Реклама Google

Telegram Channel