ХУТОРЯНИ

Зацікавленість хуторами вдруге привела мене в Любешівський район. Тут, виявляється, збереглося особливо багато маленьких «супутників» сіл. Село Залізниця має їх до десятка: Окуріка, Скоморохи, Іванчоси, Дякова, Вісова, Симежи, Кузеньки. В добру погоду, коли лісові дороги сухі (а хутори якраз знаходяться в лісах), можна побувати в кожному з них. Але оскільки нинішньої пори день короткий, то я вибираю лише два хутори — Кузеньки та Окуріка.
У КУЗЕНЬКАХ ЖИЛИ КОЛИСЬ КОВАЛІ
На хутір Кузеньки я їхала, маючи лист-скаргу від єдиної його жительки — Євгенії Бас. «Пишу до вас, — сказано в листі, — оскільки зневірилась знайти в інших інстанціях співчуття, розуміння, правду. Живу я на хуторі сама, хоча тут ще є чотири будинки, які тимчасово порожні. Ще в радянські часи до нас було проведене світло. І це було справді піклування про людей, що мешкали за три кілометри від села Залізниця. З електрикою прийшли в наші оселі радіо та телебачення. Так було до минулої зими. А взимку я впала і поламала ногу. Поки лікувалась, то жила в дочки в селі Лобна. Але краще б я нікуди не їхала, бо за час мого лікування хтось зняв з електролінії 16 прогонів дроту...»
На думку жінки, той дріт можна було знайти і відновити лінію — на снігу залишились відбитки взуття і слід від воза, котрим дріт злодії вивозили. Але до відновлення електролінії так і не дійшло. А нещодавно працівники районних електромереж забрали і трансформатор, і все, що лишилось після злодіїв. І тепер тільки бетонні електроопори нагадують, що до хутора колись був підведений електрострум.
Одне слово, в середині вісімдесятих з електрикою життя на хуторі оживилось, а після того, як струму не стало, воно тут затихло. І вже єдину жительку, авторку листа, я не застала на хуторі. З’ясувалось, що вона перебралась до дочки в село Лобна і на цю зиму.
— Звичайно, навесні, влітку мати не втримається в селі, — говорить син Євгенії Бас Петро — один з п’яти її дітей, які народились і виросли на хуторі (де я й зустріла його). — Я й сам — хутірський: трохи з матір’ю жив, трохи в селі Залізниця, де маю свою сім’ю. І трудно змиритись з тим, що тепер наш хутір, як кажуть, відрізаний від цивілізації.
Хутірський чоловік з особливою теплотою говорить про свої Кузеньки, де гарно в будь-яку пору року, про Шанівське озеро, яке знаходиться у лісі кілометрів за сім від хутора («То справді райський куточок»). Петро Бас добре пам’ятає діда Єлисея, хата якого стояла неподалік, і його дружину — бабу Катерину. В діда Єлисея була пасіка, і він любив пригостити медом не лише хутірських хлопчаків, а й тих, хто збирав у лісі гриби-ягоди і приходив до його оселі перепочити. Кузеньки славились ще й тим, що тут була в лісі не одна гуральня. Колись гнати самогонку суворо заборонялось, то жителі Залізниці привозили в ліс вистояну бражку і подалі від людського ока налагоджували нехитру апаратуру.
Забігаючи наперед, скажу, що вже в Луцьку я зателефонувала директору Любешівської філії ВАТ «Волиньобленерго» Євгену Пахолюку. Як він розповів, електролінію до хутора і раніше хтось пробував самовільно демонтувати. Але тоді її було відновлено. А за третім разом злодії зняли аж три кілометри дроту. І остання жителька хутора Євгенія Бас дала згоду на відключення електроструму.
— Без такої офіційної згоди, — розповів Євген Пахолюк, — ми б не демонтували лінію, бо у випадку скарги довелося б її відновлювати. А це непросто. А що лист в редакцію надійшов, то, може, він був написаний раніше чи хтось підмовив жінку змінити свою думку. На жаль, злодії змарнували не одну електролінію. Це непроста проблема, яка завдає збитки енергетикам, обертається незручностями для людей, які залишаються без світла.
Мені пощастило в поїздці по хуторах, оскільки своєрідними гідами були секретар Залізницької сільської ради Лідія Жилко і землевпорядник Марія Кононович. Обидві вони — хутірські — виросли на хуторах Гряда і Скоморохи. Марія Кононович до того ж вийшла заміж за кузенського хлопця і якийсь час на цьому хуторі жила. Жінки знають кожну стежку в лісі.
— На хуторі, мені здається, — каже Марія Кононович, — ще людніше, як в селі. Особливо влітку, коли всі вирушають по гриби, ягоди. Хтось зайде води попити, хтось — просто поговорити. В Кузеньках стоїть хата моєї свекрухи, бо вона перебралась до дочки в село. Я кажу чоловікові: «Давай залишимо свій дім синові, а самі переберемось на хутір». На хуторі легше зараз вижити. Там курка твоя нікому не заважає. Зараз до мене, як землевпорядника, багато людей звертається з приводу того, щоб побудуватись на своїх паях. Це питання поки що не врегульоване — дозволено зводити лише невеличкі тимчасові господарські будівлі. Але згодом, мабуть, до тих хуторів, які є довкола сіл Залізниця та Лобна, добавляться й нові.
На хуторі Кузеньки гарно навіть нинішньої пори. Оскільки вітри «вимивають» пісок з-під коріння сосен, то обабіч дороги — дивовижне видовище: немовби розчепірені кігті птахів-велетнів міцно тримаються за землю. А я все допитуюсь, чому ж так називається хутір — Кузеньки. Виявляється, тут колись було багато кузень — точніш, маленьких кузеньок. На хуторі добували залізну руду. Рудокопи зранку до смеркання гнули спини на болотах, вибираючи руду і виносячи її на сушу. А вже звідти волами возили на невеличку рудню. Для вивезення збагаченого концентрату до хутора було прокладено вузькоколійку. Сліди від залізничного насипу збереглися подекуди й досі.
По крупинці збирає цю історію рідного хутора вчитель української мови і літератури Залізницької середньої школи Петро Ярмолюк. При зустрічі Петро Юхимович розповідав:
— В Кузеньках я народився і виріс. Мої батьки приїхали на хутір в 1947 році (мати родом з Вінницької області, батько — місцевий, із Залізниці). На перших порах їм не було де жити, і вони оселились на хуторі. Троє дітей виростили. Зараз батьків вже немає — стоїть пусткою хата на хуторі. Не покидала мене думка перебратись туди, бо ж фактично живу в чужій хаті. Але вже як світла не стало, то навряд чи здійсниться ця мрія.
Петру Ярмолюку сорок шість років. Дев’ятнадцять з них він прожив на хуторі. І, відчувається, ця мала батьківщина не відпускає його душі.
— Особливо навесні гарно в Кузеньках, — каже чоловік. — Тоді, коли ще не торкнулась хутора меліорація, розливалось болото, вкривалось яскраво-жовтим цвітом латаття. А сади як цвіли!.. А скільки грибів і ягід! Зимою по-своєму хутір чарівний. Як сніги заметуть все довкруг, то важко було в школу добиратись. Тоді батько садовив на санчата і торував стежку по свіжому снігопаду.
До речі, весняної пори любив бувати на хуторі Кузеньки і однокурсник Петра Ярмолюка по вузу Валентин Собчук. Зараз він живе в Дніпропетровську, але цього хутора, який причарував своєю первозданністю, не забуває. Завдяки Валентину Собчуку Кузеньки увійшли в літературу і в історію. Згадується хутір в одному із віршів дніпропетровського поета. Йому присвячене оповідання «Кузеньки». «Є тихий, невеличкий хутірець, найменший брат сіл Рудки та Залізниця. Жили у тих Кузеньках споконвіку ковалі... Є на хутірці невеличка річечка, встелене рудою дно забарвлює воду у червоний колір. Може, тому вона й називається Ранкою. Неподалік — сіріє кузня, чутно, як гупає молот...»,— таким побачив автор оповідання минуле хутора з розповідей старожилів — тих, хто тут жив, ростив дітей, онуків, йшов на війни і не завжди вертався до рідного порога.
Катерина ЗУБЧУК.