Воїн, привалений на 20 годин землею, дивом вижив

У 2015-у Андрій разом із дружиною покинув рідний Луганськ – він не хотів залишатися на території, де панували беззаконня і хаос, що втілює «русскій мір». Згодом родина осіла в Києві, де Андрій заснував власну справу з виготовлення сувенірів. Проте у 2022 році війна наздогнала чоловіка й у столиці…

Щойно він отримав повістку про мобілізацію, відразу прибув до районного ТЦК та СП: 

– Один раз я вже втік від війни, заплативши високу ціну, – в Луганську в мене залишилося все! Тож цього разу я вирішив приєднатися до лав ЗСУ! – згадує чоловік. 

ін пройшов навчання в центрі, отримав перше офіцерське звання, згодом прибув до свого підрозділу, який боронив фронт від російської орди на Луганщині, поблизу Білогорівки. Там, в ході кривавого бою, отримав поранення, і його евакуювали.

…Потужний удар чергового російського снаряда майже знищив криївку, де Андрій очікував на подальшу евакуацію. Військовий опинився засипаним землею на рівні очей, стоячи. Адже саме в мить «прильоту» хотів покинути укриття, оскільки розумів, що воно може бути зруйнованим. 

У холодному ґрунті чоловік мав провести близько 20 годин…

– Я розумів, що потрібно було зробити все можливе, аби нормально дихати, оскільки глина навколо стискала грудину, а це могло призвести до смерті. До того ж у роті було повно землі. Я відплювався, наскільки це було можливо, викопав такий собі «кратер» підборіддям, почав рухати тілом, щоб звільнити трохи місця навколо. І весь час думав про те, яка в мене страшна смерть, чи знайдуть моє тіло колись і що скажуть моїй родині стосовно моєї загибелі…

Андрій згадує, що в якийсь момент через біль від поранень, втому, переохолодження і безнадійність ситуації він вирішив померти, просто затаївши дихання. Проте зробити це виявилося не так вже і легко – тіло чоловіка продовжувало боротьбу за життя… І ці непереборні інстинкти надали військовому сил. Він почав кликати на допомогу!

Побратими офіцера, почувши, що під завалами є живий, звільнили його із земляної «домовини». Для цього знадобилося близько 6 годин. Проте евакуювати його в більш безпечне місце ще довгий час не могли – над позицією постійно «висіли» ворожі «пташки».

А ще дуже хотілося пити – за ковток води я готовий був віддати життя. 

На третю добу після поранення, о 7-ій годині ранку, Андрія доправили до тилу. Через втрату крові, переохолодження і стрес стан здоров’я чоловіка стрімко погіршувався. Але і тут доля була не на боці військового.

– Через потужний обстріл, що вели по нас орки, товариші, які намагалися доправити мене до тилу, вимушені були залишити мене в полі. Я знову залишився сам на сам із землею і небом. Проте я розумів, що мені потрібно протриматися до темряви, і за мною прийдуть. Все, що я тоді зміг зробити, це лягти на ноші та чекати. У той момент сили геть покинули моє тіло. А ще дуже хотілося пити – за ковток води я готовий був віддати життя. 
Вдень, коли піднялося ранкове весняне сонце, стало трохи легше – поранений зігрівся. Але сонце на полі бою вмить стало ворогом – лежачи на відкритій місцевості при світлі дня, український військовий став мішенню для російських безпілотників. На щастя, ним ніхто не «зацікавився»…

–  Мабуть, орки вважали, що шансів на життя в мене не залишається. Або хотіли використати як приманку для евакуаційної групи, – ділиться думками Андрій. 

Із настанням темряви до українського офіцера повернулися товариші. Нести пораненого довелося декілька кілометрів, поки кілька ворожих «пташок» переслідували групу. А потім, під ранок, побитою автівкою на пробитих колесах мчали на шаленій швидкості під обстрілами розбитою вщент дорогою. 

– Коли вони несли мене на руках, я непритомнів від болю, а хлопці лише підбадьорювали: «Ти тільки живи, ти вже стільки витримав, тепер вже соромно буде померти». 

…Позаду в Андрія – кілька операцій і довготривала реабілітація. На жаль, через довге перебування під землею та ушкодження нервів у нього розвинувся частковий параліч кінцівок. Проте він все одно вдячний долі за те, що вижив. 

– Після того, що пережив, я вдячний вищим силам за кожен наступний день життя. Вдячний, що познайомився з побратимами, для яких людське життя є вищою цінністю і за яке вони готові боротися, попри обстріли, дрони та інші складні обставини! І я вдячний кожному з них, хоч і не пам’ятаю їхніх імен…

Оксана ІВАНЕЦЬ, АрміяInform

Читайте також: «У Луцьку відбудеться ХХVІІІ Всеукраїнський конкурс професійних читців імені Лесі Українки».