НОВОВОЛИНСЬКИЙ ШАХТАР ПІСЛЯ ВАЖКИХ ОПІКІВ ПОВЕРНУВСЯ ДО ЖИТТЯ

КРОВ 29-річному РУСЛАНУ ВОРОБ’Ю (на фото) ІЗ СЕЛА ПОРОМІВ ІВАНИЧІВСЬКОГО РАЙОНУ ЗДАВАЛО ПОНАД 100 ЛЮДЕЙ – У НЬОГО ОБГОРІЛА МАЙЖЕ ПОЛОВИНА ТІЛА

Алла ЛІСОВА

Цього передсвяткового вечора в їхній родині ніщо не віщувало нещастя. Лиш з’явилась на небі перша зірка – всі дружно сіли вечеряти. Попереду на хлопців – старшого – прохідника Руслана та молодшого Віталія, який на десятій шахті працював стволовим, - чекала нічна зміна. Як зазвичай, дочекавшись свого сусіда, Анатолія Матюка, о 22.30 пішли на роботу

Біда постукала зненацька. Першою про неї дізналася мама Неоніла. Прямо під час вранішньої служби її, що співає на криласі, викликали. На церковному подвір’ї стояв чоловік Володимир, переминаючись з ноги на ногу, і не знав, з чого розпочати. А вже за декілька хвилин швидко мчали автомашиною до Нововолинська в лікарню.
Ніла, медсестра, добре знала, як багато важить вчасно надана кваліфікована медична допомога. Руслана побачили в травматологічному відділенні під крапельницею. Спочатку ніхто не міг точно визначити реального стану організму після отриманих під час вибуху метану під землею, на глибині 730 метрів, опіків. Сусідами по палаті були Русланові колеги – потерпілі шахтарі Віктор Матвійчик та Віктор Кралько. Руслан був серед них найважчий. О 9-й годині ранку молодого чоловіка перевели в реанімацію. Усі знали : страшні не самі опіки, а ускладнення після них, і готувалися до найгіршого.
Руслан чорнів і набрякав на очах. У відчаї мама звернулась до заступника головного лікаря Василя Тихоступа, який у перші години, проведені в лікарні шахтарського міста, особисто сам контролював надання медичної допомоги гірникам: «На що ми можемо надіятися, лікарю?» Він, не приховуючи усієї складності проблеми, мовив: «На Бога…»
Через кілька годин на місце прибув консультант опікового центру з Луцька, Руслана перевели в реанімацію. А наступного ранку його, з 45-ма відсотками опіків тіла, доправляли в реанімаційне відділення цього самого центру. Після кількох тижнів лікування почули обнадійливе повідомлення, що справи повинні йти на поправку.
- Знала, що повернути назад те, що сталося, нереально. Тому молила Господа, аби він допоміг моєму синові та іншим хлопцям вижити і стати здоровими, - ділиться спогадами про ці перші, жахливі для неї і її близьких, дні Неоніла.
Руслану Вороб’ю зробили три операції з пересадження шкіри. Найбільше уваги хворому гірнику приділяли завідуюча опіковим центром Лідія Петрівна Шепель, лікуючий лікар Василь Іванович Загребельний. Усі медсестрички та санітарки настільки відповідально і бездоганно виконували свої обов’язки, що мама не могла підібрати слів вдячності для цих людей, які були причетні до порятунку потерпілих. Батьки, бабусі, дружина Тетяна протягом двох тижнів день у день провідували хворого, готові були днювати і ночувати там, щоб полегшити його стан. Адже тривалий час Руслана годували з трубочки, він був практично нерухомий. Але щоразу, бачачи по-справжньому материнське ставлення медперсоналу до їхнього сина та онука, поверталися додому, надіючись на золоті руки і добрі серця тих, хто оточував Руслана.
Після місяця, проведеного в реанімації, Руслана, все тіло якого набрало синьо-фіолетового кольору, неможливо було впізнати. Не хотіли бачити в
цьому «чужому» дяді свого татуся восьмирічна Наталя та чотирирічна Софійка, яких взяли з собою до Луцька через кілька тижнів. Дорослі намагалися триматися. Їхню віру у видужання сина вселяли також велике співчуття родичів, кумів, колег, сусідів, а то й просто незнайомих людей.
- Більше ста чоловік прийшли добровільно здавати кров для мого сина та інших потерпілих шахтарів, - розповідає далі мама, біля якої вмостилися дві онучки, які сиділи, мов горобенята, раз по раз намагаючись доповнити бабусю. – Адже Руслану літрами вливали кров, плазму. Коштами на лікування ми теж не переймалися – про це подбала шахта. Часто навідувався до сина начальник шахтопрохідницького управління №3 Володимир Пірогов, надавав конкретну допомогу. Разом із відповідальним працівником тресту «Луганськшахтопроходка», у структуру якого входило ШПУ, пропонували нам їхати в опіковий центр у Донецьк. Але ми, будучи впевненими у високому професіоналізмі волинських медиків, відмовилися. І не помилились – вдячні всім без винятку як нововолинським, так і луцьким медикам.
27 лютого Руслан вперше після аварії ступив на рідне обійстя. Йому здавалося, що треба починати вчитися заново… жити. За чотири місяці, проведені на лікарняному, кілька разів доводилось лягати в лікарні. 7 травня він отримав вердикт медичної комісії - другу лікарську групу від трудового каліцтва. Найбільш обпечена – права рука, яку постійно треба розмасажовувати, – у нього майже нерухома. Довелось привчати до звичної роботи ліву, на якій значно менше було опіків – від ліктя до плеча. Тривалі тренування дали швидкий результат – Руслан навчився нею їсти, писати, виконувати іншу неважку роботу. З’явилися проблеми з зором, чешеться і «тягне» все тіло, почастішали нежить, біль у вухах, про що раніше не знав чоловік. Не може швидко справлятися за обіднім столом, оскільки обличчя має певні дефекти. Попереду – ще тривале спілкування з лікарями.
- Але тепер, коли загроза для життя у нього позаду, ми на все це дивимося без великого остраху, з оптимізмом. Головне, що він вижив, - сльози з’являються в очах мами. На ці слова намагається усміхатися Руслан, хоч йому непросто це зробити:
- Мені вже й нічого не бракує, - доповнює маму молодий чоловік .- Важкої роботи не виконую, хоч у селі її не бракує, але подвір’я вже замітаю, сьогодні навіть корову вигнав на пасовище…
Про причини цієї різдвяної трагедії, яка, на щастя, завершилася відносно не важкими наслідками, не хотілося заводити мову. Напевно, з неї багато хто зробив для себе серйозні висновки, які повинні стати повчальним уроком на все життя.
Вже коли прощалась з приязним сімейством Вороб’їв, господиня ще раз попросила за посередництвом газети подякувати і низько вклонитись усім небайдужим людям, які не залишили їхню родину наодинці з бідою. Протягом усіх місяців лікування Руслана не переставали молитись за його здоров’я земляки – поромівці та мешканці сусідніх сіл Петрове, Бортнів, Верхнів та багатьох інших. Мене ж до сліз розчулила маленька Софійка, яка наостанок смикнула за блокнот і сказала: «Запишіть, що і я молилася за татка», - і розповіла молитву. З дитячих уст ці віршовані куплети звучали як воістину ангельське прохання:
До тебе, Пречиста,
я щиро молюся,
До тебе, Пречиста,
складаю долоні.
Хай роки минають
без смутку і болю,
Даруй мому татку
здоров’я і долю.