"Я написала лист до вашої газети в рубрику “Не втрачаю надію на кращу долю”. Ви просто не уявляєте, яким було моє здивування, радість і страх водночас, коли одержала лист-відгук..."
Ось уже більше півроку я збираюсь написати до вас, щоб розповісти свою сумну, але повчальну історію. І, нарешті, зібралась... Розпочну із маленького посвячення вас у мою долю (моє життя). Проживаю в селі одного з районів Волині. У 1998 році закінчила школу і пішла вчитись до Луцька — здобувати професію, яку я просто обожнюю. Але після закінчення училища працювала, на жаль, не за спеціальністю. І саме тоді (а це в березні 2001 року) я написала лист до вашої газети в рубрику “Не втрачаю надію на кращу долю”. Ви просто не уявляєте, яким було моє здивування, радість і страх водночас, коли одержала лист-відгук. Відтоді ми листувалися з хлопцем, якого назву Сергієм. Влітку того ж року я вступила в університет імені Лесі Українки на заочне відділення, щоб мати вищу освіту за професією, яку я, як уже говорила, дуже люблю, сподіваючись в майбутньому працювати за фахом (зараз я вже працюю!). Все ніби йшло нормально: я — студентка, до того ж знайшла друга, з яким листувалась весь 2001 рік. Взимку наступного року у мене була сесія в університеті. Я її успішно здала і вже мала їхати додому. Та зі мною сталась страшна трагедія — дорожня автопригода. Саме тоді наше листування трошки перервалось, а точніше, стало одностороннім (він писав до мене, а я не відповідала). Але в цьому не було моєї вини, адже я навіть деякий час була у комі (більше 10 днів), а потім довгенько лікувалась. І ось коли мене привезли додому (в кінці березня), я відразу ж написала Сергієві й усе пояснила. Він нібито зрозумів, і ми продовжили листування. Навіть обмінялись фотокартками. Пізніше Сергій захотів приїхати до мене додому. І приїхав у кінці листопада. Не знаю як він, а я була задоволена тією зустріччю. Ближче до Нового 2003 року Сергій написав, що приїде до мене. Я нічого не мала проти. Він приїхав уже вдруге. Ми зустріли Новий рік. Сергій побув у мене ще один день і поїхав. Відтоді, як кажуть, канув у воду. Я сподівалась, що він напише, але... Минув майже рік, а я про Сергія нічого не знала. Листи залишились без відповіді. Я зверталась уже до будь-кого із тих, хто читатиме мої листи, з проханням повідомити мені, чи все гаразд із моїм знайомим. І ось на початку вересня я, нарешті, отримала лист-відповідь. Правда, не від Сергія, а від його сестри. Вона повідомила, що з братом все гаразд, що він поїхав на заробітки за кордон, а в грудні має повернутись. Отож, я чітко знаю, що з Сергієм все в порядку. І це головне... Цієї зими я вже закінчую навчання в університеті. І хоча мені ще час від часу потрібно підліковуватись, усе налагоджується. Я щиро вдячна всім тим, хто мене підтримував у тяжкі хвилини. А це і друзі, і родичі, і лікарі. Але найбільше я дякую Богу, бо і уявити страшно, що після такої біди (трагедії!) залишилась цілком нормальною людиною. Сподіваюсь, що потрапить газета з цим листом до рук мого знайомого (колишнього друга) і він, прочитавши його, зрозуміє, що це саме про Нього йдеться. Велике спасибі, шановна редакція, за те, що дали можливість мені відверто посповідатись. В. Волинська область.
