«За переможні преміальні в Кубку кубків купив собі музичний центр, який мені уже 50 років служить…»

Кубок володарів кубків-1974/1975. Фінал. «Динамо» (Київ, СРСР) – «Ференцварош » (Ференцварош, Угорщина) – 3:0 (1:0 – Володимир Онищенко, 17 хв.; 2:0 – Володимир Онищенко, 39; 3:0 – Олег Блохін, 66). Стадіон «Санкт-Якоб» (Базель, Швейцарія), 10 897 глядачів. Арбітр: Роберт Девідсон (Шотландія).

«Золотий» склад київського «Динамо» у тому матчі: воротар – Євген Рудаков (№ 1), захисники – Володимир Трошкін (№ 6), Віктор Матвієнко (№ 3), Стефан Решко (№ 5), Михайло Фоменко (№ 4), півзахисники – Володимир Мунтян (№ 7), Анатолій Коньков (№ 2), Леонід Буряк (№ 10), Віктор Колотов (№ 10, капітан), нападники – Володимир Онищенко (№ 8), Олег Блохін (№ 11).

Головний тренер: Валерій Лобановський. 

Відеоогляд матчу –  https://www.youtube.com/watch?v=9eWCoGULzzc:

Спогадами про цей матч в інтерв’ю «Українському футболу» поділився легендарний центральний захисник київського «Динамо» і заодно полковник міліції, нині 78-річний Стефан Решко. Мовчазний за натурою, добрий, розсудливий і справедливий чоловік. Йому доручали персонально опікувати найнебезпечніших форвардів команд-суперників. Грав проти них жорстко, але коректно (за усю футбольну кар’єру – жодного вилучення і лише чотири жовті картки). 

Про нього Лобановський говорив: «Якби всі були такими дисциплінованими як Решко, то тренери залишилися б без роботи». Стефан – один із шести гравців «Динамо», які провели усі 9 матчів (810 хвилин), коли команда завоювала свій перший європейський трофей у сезоні 1974/75. 

– Що розкажете про той переможний для «Динамо» турнір? 

– То був великий успіх. Як-не-як, перший єврокубковий трофей для команд Союзу. Йшли до цього, готувалися. Валерій Лобановський прийшов і за рік зробив нову команду. Нова гра, нові погляди на футбол. Великі фізичні навантаження у нас були, велика конкуренція. А у фіналі Кубка кубків ми виграли досить легко.

– Який із матчів того турніру вам найбільше запам’ятався? 

– Із ПСВ «Ейндговен». За рейтингом цей голландський клуб займав тоді перше місце у Європі. Пам’ятаю, що Лобановський на установці перед матчем нам так і сказав: «Ми граємо з командою номер один у Європі». І я вам скажу: ми відчували тремтіння в колінах після того, як переглянули пару їхніх ігор. 

Михайло Ошемков спеціально їздив на Закарпаття, і там з угорського телебачення записував їхні матчі. До гри з нами «Ейндговен» був вищим за нас на голову. У них багато збірників грало – і не тільки Голландії…

Лобановський постійно нагнітав, казав, що «Ференцварош» – дуже серйозна команда. Тож на гру ми вийшли з трепетом. 

– За скільки днів до фіналу вас закрили на базі? 

– Сьомого травня ми виграли в Єревані у «Арарата» 3:2 («Араратом» керував Віктор Маслов, тренер «Динамо» 1964-1970 років. – Прим. О. П.). По відношенню до нас єреванці поводили себе не дуже гарно. Грубо грали, вболівальники після матчу щось на адресу арбітра кричали, щось вимагали (судив ту зустріч москвич Володимир Руднєв.  – Прим. О. П.). 

Ми довго не могли виїхати зі стадіону. Нас везли в аеропорт у супроводі міліції: машина – спереду, машина – позаду. Адміністратор займався квитками, а нас підвезли прямо до літака. 

До фіналу у Базелі було шість днів і весь цей час ми були на базі – готувалися. 

– Яким був настрій? Відчували, що виграєте фінал? 

– Ми передивлялися ігри «Ференцвароша». На шляху до фіналу угорці пройшли сильні команди – «Ліверпуль», «Црвену звезду» (а ще «Кардіфф Сіті» та «Мальме». – Прим. О. П.). Ніякої «розслабухи» у нас не було. Та й Лобановський не давав нам цього зробити. Постійно нагнітав, казав, що «Ференцварош» – дуже серйозна команда. Тож на гру ми вийшли з трепетом. Звичайно, що хвилювалися, – як-не-як фінал Кубка кубків. 

Лобановський постійно нагнітав, казав, що «Ференцварош» – дуже серйозна команда.

Правда, був у нас імпресаріо, який возив по Європі та заробляв на цьому гроші (це вже коли ми виграли Кубок кубків). Прізвище у нього було – Українчик. Сам він – польський єврей родом із російської імперії. У 1918 році втік із росії у Францію. Так ось: перед грою ми вийшли на поле зробити пару кроків, «помацати». Завжди така традиція була. Ходимо: я, Троха (Володимир Трошкін. – Прим. О. П.), Матвій (Віктор Матвієнко. – Прим. О. П.) із серйозними обличчями. Ми ж не бачимо себе.

Українчик підходить до нас і каже російською: «Господа, чего вы так волнуетесь? Я вижу страх в ваших глазах». Ми йому: «Ну, так фінал!» А він: «Послушайте, руководству «Ференцвароша» я сказал: «Если «Динамо» вам забьет больше трех, вы особо не переживайте». Він був чоловік із гумором, до гри нам таке сказав.  Ну, ми посміялися й пішли. Зіграли – 3:0. А після фіналу Українчик підійшов до мене і Трошкіна і каже: «Ну, что я вам говорил?». 

Ще раз згадуємо тріумф – https://www.youtube.com/watch?v=hVBtKV8A26E:

– Як святкували перемогу? 

– Та не було нічого такого, як зараз – феєрверк із конфеті. 

– Шампанське було? 

– Звичайно. Мускатне притому! 

– А скільки у той Кубок входило пляшок? 

– Не знаю, скільки, але небагато. Пили прямо з Кубка – кожен підійшов і зробив ковток-два, хто скільки встиг.

– Ви ж вели тверезий спосіб життя. Пили? 

– Я не те, щоб зовсім не пив. Я не пив багато. Зробив, як усі, пару ковтків. 

– А Лобановський? 

– Як і всі, пригубив. Справа в тому, що через три дні на четвертий у нас була важлива гра за збірну СРСР проти Ірландії у відборі до чемпіонату Європи (18 травня, виграли у Києві 2:1. – Прим. О. П.). 

 – Якими були преміальні? 

– За виграш Кубка кубків дали по 500 інвалютних рублів. На той момент у перерахунку на долари –це 700 – 710. 

– Чи правда, що ви хотіли у складчину купити машину, а потім продати її? 

– Була така розмова, але більше як жарт. Машина коштувала 1900 інвалютних рублів – чеків. Це ще з якоюсь скидкою. А так – 2100 – 2200. Далі у посольстві в москві можна було оплатити сертифікат, а потім машину отримати – в Києві чи на завод за нею поїхати. Пригадую, я йду, стоїть Мунтян, а Рудаков нам каже: «Давайте скинемось утрьох і купимо машину». Наче серйозно говорили, а насправді вийшло як жарт. У кожного з нас уже була машина. Потім її треба було продавати, тому ніхто не захотів все це на себе брати. Поговорили – і на цьому все. 

– Ви щось купили за кордоном на ті преміальні? 

– Купив музичний центр National Panasonic – магнітофон, програвач та приймач. Він мені до сьогодні служить. Віддав за нього 600 доларів. Ще купив пару платівок. Коштували вони 8 – 12 доларів. Фактично всі гроші віддав. Навіть жуйки дітям не купив... Мені подобалася оркестровка: Поль Моріа, Фаусто Папетті, Мінуш Бареллі. Ті платівки я зберіг, зараз їм ціни нема. 

 Олександр ПЕТРОВ, «Український футбол».

Читайте також: У кабінеті голови Асоціації футболу Волині – персональне пиво і написи російською мовою.