Волонтери Заболоттівської й Забродівської громад, які дружно співпрацюють з початку повномасштабної війни (у центрі – Оксана Шевчук, котра взялася допомагати нашим захисникам ще в 2014 році).
Як це – допомагати фронту за 6 км від білорусі
«Проймає до сліз, коли зі Сходу країни надходять знімки, на яких насмажені нами чебуреки роздають тамтешнім дітям»
З перших днів повномасштабної війни у Заболотті було дуже тривожно.
Адже від цього селища, що на Ратнівщині, до кордону з білоруссю, звідки тоді був можливий наступ росіян, – шість кілометрів.
Люди спали, не роздягаючись. Сім’ї, зокрема з малими дітьми, були напоготові, щоб виїжджати в безпечніше місце. Спочатку в людей була надія, що весь цей жах за декілька тижнів закінчиться. А коли, на жаль, так не сталося, то вони опанували собою, згуртувалися й почали волонтерити – допомагати і воїнам-захисникам, і цивільним людям, які постраждали від війни.
«Якщо ви допоможете нам медикаментами, то врятуєте нас»
А зачинателькою волонтерства у Заболотті стала підприємець Оксана Шевчук, котра ще в 2014 році долучилася до допомоги ЗСУ. Сьогодні в Оксани Петрівни про це такий спогад:
– Зразу скажу, що за потужністю те волонтерство, яким воно було одинадцять років тому, коли почалася АТО, й те, яким стало у повномасштабну війну, відрізняється. Як пригадуємо, у квітні Рада національної безпеки і оборони України ухвалила початок Антитерористичної операції. Тоді ж і слово «війна» не звучало. Когось із хлопців вдень викликали у військкомат, когось забрали вночі. По правді, ми не розуміли, що діється. Мешканці Заболоття, навколишніх сіл – чиїсь чоловіки, батьки, сини – опинилися на Сході України, як мовиться, голі-босі. Про їхні біди ми знали, спілкуючись з ними. Зносили, хто що міг, коли збирали першу гуманітарну допомогу.
– До речі, – розповідає Оксана Петрівна уже про конкретний випадок, що не забувається, – у військових тоді була велика потреба в ліках. Мені якось зателефонував учасник АТО Віктор Глущук, мобілізований із прикордонного села Гута: «Я випадково дізнався, що ви займаєтеся волонтерством, – сказав. – Якщо допоможете нам медикаментами, то врятуєте нас. Ліків маємо обмаль, а всі нараз похворіли».
І ми провели благодійні ярмарки, зібрали кошти. Склали посилку з найнеобхіднішими медикаментами й поштою відправили хлопцям-захисникам.
Відтоді, за словами Оксани Петрівни, вона вже назавжди з Віктором Глущуком у контакті, бо не можуть одне одного забути (чоловік згодом звільнився зі Збройних сил, тому що його дружина служить, а діти в сім’ї є неповнолітні). І такі, як Віктор, котрий першим звернувся по допомогу, і яка справді когось врятувала, й інші воїни, з якими довелося спілкуватися, зокрема уже в роки повномасштабної війни, стали рідними.
Оксана Шевчук, яка безпосередньо координує відправлення допомоги, розповідала, що черговий маршрут – Харківський та Донецький напрямки. Тепло відгукувалася про тих, хто долучився до волонтерства з перших днів повномасштабної війни.
Це – і ліцеї, й храми Заболоттівського благочиння, куди люди зносять продукти, й старости сіл Заболоттівської громади, які стали активними організаторами в цій, такій потрібній справі. А ще виокремила подвижництво Степана Хвищука з села Річиця, який ще з 2014 року проклав шлях на Схід України, а в роки повномасштабної війни з одної поїздки вертається – до наступної готується. У нього багато контактів із госпіталями, командирами військових частин. Часто переганяє в зону бойових дій автомобілі чи то з ремонту, чи тільки-но куплені. І, звичайно, з порожніми руками не їде – везе бійцям різні смаколики, щоб вони відчули домашнє тепло.
«Оксана Петрівна зателефонує мені, на яке число відправка, й ми беремося до роботи»
А ось про роботу групи «Родинонька» Оксана Шевчук сказала, що «це – мегаволонтери». Про те, що – за такою високою оцінкою, дізнавалася, зустрівшись із цими «мегаволонтерками», які з 2022 року своїм колективом (а це – одинадцять жінок) й до сьогоднішнього дня роблять, не втомлюючись, добру справу. Як все починалося? З приводу цього Катерина Озимук, яка взяла на себе лідерство в групі (пані Катерина мешкає у Заболотті, а працює заступником директора з навчальної роботи, вчителем початкових класів школи села Заліси, яке неподалік від селища), розповіла:
По правді, було й таке, що коли когось просила своїм внеском долучитися до волонтерства, а у відповідь чула: «У мене нікого нема на війні».
– Насамперед скажу, що страшно було. Ночі само собою – безсонні. Якщо й спали, то не роздягалися, щоб бути напоготові, спакувавши на всякий випадок найнеобхідніші речі. Чоловіки вдома не ночували – було налагоджене цілодобове чергування по всьому Заболотті. У жінок думка одна – як і куди втікати з маленькими дітками, де шукати безпечніше місце. Лютий – березень, то був і шок, але й надія, що весь цей жах скоро мине. А коли так не сталося – війна за декілька днів не закінчилася, то люди опанували собою, усвідомивши, яка біда прийшла на нашу землю. Тоді ми й почали волонтерити. Цю ідею – згуртуватися й допомагати нашим захисникам – підкинула Оксана Шевчук. Пам’ятаю, перший раз зібралися 10 квітня й вирішили наліпити вареників – наварили смакоти 15 п’ятилітрових відерець. Ще салат робили – такий, щоб не псувався, бо ж був уже квітень. До речі, збиралися надалі по черзі в когось вдома. Оксана Петрівна зателефонує мені, на яке число відправка, й ми беремося до роботи – більш пояснень не треба. Кожна з жінок корегує свої справи так, щоб вечір для нашого збору був вільний. Всього нас у групі – одинадцять. А це ж – молоді жінки, а в них – малі дітки, яких не завжди є на кого залишити вдома. Тож і з малечею приходили – бувало збирався чималий гурт.
Від вареників перейшли до чебуреків. А ще голубці робили, котлети. Відерця зі смакотою йшли військовим на Харківський, Сумський, Донецький напрямки. Багато відправлень – в госпіталі Дніпра, Харкова. А в перший – другий рік великої війни – і в дитячі будинки. Степан Хвищук, про якого вже згадувалося, доставляє допомогу за місцем призначення.
– Зараз можна почути від військових, що вони достатньо забезпечені харчуванням й не потребують допомоги з тилу, – каже Катерина Озимук. – Але це, мабуть, залежить від того, яка частина, хто там командир – як він дбає про своїх бійців. Тож хтось потребує такої підтримки, а хтось – і ні. Приємно читати: «Дякуємо! Це приїхала до нас частинка нашого дому!». Хлопці тішаться, що про них не забувають, турбуються. А ми готові для них все зробити, аби вони живими-здоровими вернулися додому, до своєї сім’ї. Допомагаємо й цивільним людям, які постраждали від війни. Проймає до сліз, коли йде зворотній зв’язок – нам у соцмережах надходять знімки, на яких ті чебуреки, нами насмажені й запаковані в коробки, роздають на Сході дітям. Тоді переконуєшся, що недарма ми збираємося вже понад три роки й робимо добру справу.
«Побувши в Польщі сімнадцять днів, я сказала чоловікові, що ми вертаємося додому»
Назва групи волонтерок «Родинонька» – не символічна, як можна було подумати. В ній згуртувалися жінки, які не лише близькі за своїм патріотичним духом, але й всі вони – родичі між собою. А ще в основному кожної з них безпосередньо торкнулася війна: в одної чоловік воює, в іншої – брат. Що це для них – було в їхніх словах.
Перша співрозмовниця – Катя Яковук, яка й на нашу зустріч, організовану на моє прохання лідеркою групи Катериною Озимук, прийшла з маленькою Євою. Тож, тримаючи доньку на руках, розповідала:
– На початку повномасштабної війни я виїжджала з дітьми за кордон. Доньці тоді було пів року, а синові – чотири. А було так, що ввечері 27 лютого чоловік, який служив у Гуті на кордоні, прийшов додому й сказав: «Збирайтеся, ви через п’ятнадцять хвилин виїжджаєте. Ми вас довеземо до кордону, а далі ти сама сідаєш за кермо й далі їдеш. Так і було – за п’ятнадцять хвилин ми зібралися. Дві сім’ї виїжджало тоді сусідським бусом, а по дорозі ще третю підібрали. Побули ми в Польщі (місто Тересполь Люблінського воєводства) недовго – через сімнадцять днів я сказала чоловікові, що ми вертаємося додому. Вирішила однозначно: що б там не було, хочу бути з чоловіком, зі своїми рідними.
Так само, як пригадує Катя Яковук, вона сіла за кермо й вирушила у своє Заболоття. Єві, якій на початку великої війни було лише пів року, – нині – три з половиною, чотирирічний на той час син уже – першокласник. Чоловік-прикордонник, котрий служив на кордоні в Гуті, зараз – на полігоні. У нього 45 днів навчання, а куди далі направлять – невідомо. Розповідаючи про це, молода жінка ледь тамувала сльози.
А ось чоловік ще однієї волонтерки з «Родиноньки» – Надії Оніщук, служив у АТО ще з 2014 року.
– Тоді ми пережили те, що зараз прийшло в дуже багато родин, – говорить жінка. – Добрі люди, яких організувала волонтерка Оксана Шевчук, допомогли, коли моєму Дмитрові потрібно було придбати військову амуніцію. Дякувати Богу вернувся додому живий-здоровий. У повномасштабну війну теж пішов служити. Зразу був тут, на місці – в теробороні, а потім на полігоні його відібрали в число тих, кого відправляли на навчання в Румунію.
І служив Дмитро Оніщук, виявляється, до того моменту, коли в сім’ї третє дитя народилося, – уже як багатодітний батько, за законом, звільнився. Хоч цього звільнення могло б і не бути. З цього приводу жінка говорить таке:
– Коли чоловік пройшов навчання й вернувся в Україну, то ще вагався, що йому робити, – звільнятися чи ні? Але в нього був дуже хороший командир, який сказав, зважаючи на те, що в нього вже троє дітей: «Ми тебе далі з собою не візьмемо. Їдь додому – до своєї сім’ї». І він так і зробив. Я два рази пережила непросту розлуку з чоловіком. Заспокоюю своїм дівчат, чоловіки яких чи хтось з рідні зараз на війні: «Моліться, і, дасть Бог, все буде добре». Від нашої «Родиноньки» завжди мала підтримку й дотепер не розлучаюся з волонтерством.
Світлана Сверба розповіла, скільки то за ці роки було тривоги за брата, котрий був мобілізований 3-го березня 2022 року (чоловік жінки не служить, оскільки в подружжя – троє дітей). Він визволяв Миколаївську, Харківську області, а потім воював на Донеччині – Бахмут, Куп’янськ… Мав два поранення й зараз – на лікуванні, реабілітації. Всі жінки, які згуртувалися в «Родиноньці», – мами. Вони ростять дітей – і це найбільша мотивація: заради їхнього майбутнього працюють на своєму «фронті» в тилу, аби турботою й теплотою підтримати бійців на передовій.
«Як я зроблю того голубця чи млинця для когось з бійців, то, може, хтось і моїй дитині щось дасть»
І ще одна зустріч була в Заболотті того дня. Тут є група волонтерок, хоч і значно менша за чисельністю, порівняно з «Родинонькою», але дуже потужна за своєю допомогою нашим захисникам. Й організувала її Любов Яконюк – жінка, котра до повномасштабної війни мала дуже гарний і мирний бізнес – не тільки одягала молодят, створювала весільну атмосферу, а й годувала гостей – її часто кликали за господиню, знаючи, що вона – кухарка, котра не підведе.
– Але все перемінилося, – говорила пані Люба при зустрічі, – коли почалася повномасштабна війна. Вже десь за місяць я долучилася до волонтерства й коли із Заболоття йшла відправка допомоги на передову, то там були й мої голубці, млинці, випічка. А тут ще й у січні 2023 року мобілізували мого сина Миколу. До двох років він служив, зокрема, на Куп’янському напрямку, багато пережив і я разом із ним. Бувало, не виходив на зв’язок – можете уявити, що було в мене на душі в такі дні?! Готувала страви для чергової відправки й слізьми обливалася. Думала: «Як я зроблю того голубця чи млинця для когось з бійців, то, може, хтось і моїй дитині щось дасть».
Перший рік, за словами пані Люби, ніхто їй не допомагав, але й самотужки за один раз давала на відправку на Схід України до п’ятдесяти кілограмів голубців. Згодом у неї на кухні збиралася вже група, в якій – Тетяна Куць, Тетяна Глинянко, Марія Вегера. Долучилася й Катерина Свіржевська, син якої боронить Україну.
– Спочатку я ні в кого підтримки не просила – своїми коштами обходилася. А як наша команда стала більше готувати різних смаколиків військовим на передову, то вже важко було самій з придбанням продуктів. Тоді й вже зверталася за поміччю до волонтерки Оксани Шевчук, яка, по суті, координує нашу роботу, – й вона ніколи не відмовила. Вдячна за підтримку парафіянам Хресто-Воздвиженського храму, сусідам і геть чужим людям, які відгукуються й виручають – хто коштами, хто молочком, без якого млинців не зробиш. Але, по правді, було й таке, що коли когось просила своїм внеском долучитися до волонтерства, а у відповідь чула: «У мене нікого нема на війні». Одне слово, моя хата скраю… На жаль, є й такі люди.
За свою волонтерську діяльність Любов Яконюк одержала подяки від керівництва та особового складу 66-го військового медичного госпіталю, від Благодійного фонду «За квітучу Україну», Хресто-Воздвиженського храму селища Заболоття. Вони для неї – важливі, але, звичайно ж, подвижництво жінки – не задля відзнак. Найголовніше, заради чого вона зі своїми однодумцями трудиться, – це те, «щоб швидше настав переможний мир, щоб дочекалася мати – сина, дружина – чоловіка, дитина – батька…».
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: У селищі на Волині відкрили Алею Слави в честь Героїв, які віддали життя за Україну.
