Учора Наталці Кваші виповнилося б 30 років. До свого дня народження Наталка не дожила три дні — минулої суботи вона знайшла вічний спочинок на кладовищі рідного села Черемошне Ковельського району...
Учора Наталці Кваші виповнилося б30 років. До свого дня народження Наталка не дожила три дні — минулої суботи вона знайшла вічний спочинок на кладовищі рідного села Черемошне Ковельського району. Золоті руки столичних лікарів, які дали шанс Наталії Кваші на життя, і щирі серця сотень наших читачів, які поділилися своїми коштами на лікування, на жаль, не змогли відвернути найстрашніше...
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ
Маленька Таня порівно ділить цукерки. «То — мамі, то — мені, то — мамі…», — вголос промовляє. І, розділивши солодощі, біжить і кладе біля Наталки. «Мама спить, але прокинеться, і буде їсти», — ніби виправдовується перед дорослими, чому ж то ненька одразу не бере цукерок. А дорослі, спостерігаючи за цією картиною, уже не просто плачуть — ридають: дворічна Таня ще не усвідомлює, що кладе цукерки у мамину труну… П’ять років тому, щоб урятувати життя доньки Наталії, Віра Рубець віддала їй свою нирку. А два роки тому вже її Наталія здійснила материнський подвиг, всиновивши покинуту в пологовому будинку дівчинку. На жаль, її материнське щастя було не довгим… У серпні цього року в Наталії виявили пухлину в шлунку і її прооперували в Луцьку. І хоч утворення виявилося доброякісним, після операції не вдалося уникнути ускладнення. Стало зрозуміло, що Наталію треба терміново доставляти до столиці. Рахунок ішов не на дні, а на години… Зізнаємось, хоч як важко не було терміново нам з колегами назбирати 3 тисячі гривень тільки на перевезення Наталки до Києва, ще важчими стали слова лікарів: «Ми не повезем, бо вона по дорозі помре». А коли, зрештою, Наталю таки доставили в Київ в Український колопроктологічний центр, то столичні лікарі за голову взялися, як можна було до такого стану довести пацієнтку. Тоді, як в останню інстанцію, рідні звернулися в нашу газету, і ми опублікували прохання до своїх читачів допомогти із фінансами Наталці, адже у перші дні доба лікування обходилася близько 4 тисяч гривень, що проста сім’я не могла потягнути. — Лікарю, мені не можна помирати — вдома мене чекає маленька дитина. Вона й так уже раз була обділена материнською ласкою. Я вам вірю — ви врятуєте мене, — найперше, що просила Наталка, коли відходила від наркозу після чергової зі своїх операцій. Столичні лікарі вважали і вважають своїм унікальним досягненням те, що змогли поставити на ноги Наталію Квашу. «Вимолили Тебе у Бога, Наташо, — казали, коли прощались. — Запросиш на весілля доньки». Адже тільки в реанімації Наталка провела майже місяць. У цей час нас обнадіювала sms-повідомленнями її сестра Олена: «Наташу перевели з реанімації», «Сьогодні сама взяла ложку», «Наталка ступила перші три кроки, але на більше не вистачило сил», «Сама вмилася»… Короткі повідомлення, але як вони зігрівали серце. Сама Наталка не могла з нами говорити, то просила сестру: «Лєно, поговори ти, бо я буду плакати, скажи, що я буду завжди молитися за читачів газети «Волинь», я навіть не уявляла, що люди можуть бути такими добрими…». А як ми раділи, коли отримали наступне повідомлення: «Сьогодні Наталку доставили додому. Чекаємо скоро вас у гості». І якби не епідемія грипу, ми вже давно б зустрілися з Наталкою, Віталиком, їхньою донькою і рідними. Адже боялися випадково завести вірус — для людей із пересадженими органами навіть нежить може виявитися фатальним. Тому візит вирішили перенести на Наталчин ювілей — 30 листопада їй виповнилося б 30 років. Але вчора ми випили 50 грамів не за її здоров’я, а за упокій її душі… В останні три дні Наталці раптом стало гірше, хоча ще навіть за кілька годин до смерті вона сама виходила на кухню і ніхто з рідних не міг уявити, що це остання розмова з Наталею... «Так несправедливо», — обливається серце кров’ю, а сльози не дають писати. Але писати треба, треба подякувати Вам, дорогі читачі, що Ви разом із лікарями Українського колопроктологічного центру змогли продовжити життя людини на 3 місяці. Іноді хвилина стільки значить, а це — три місяці! Маленька Таня за майже два місяці перебування мами у лікарні так засумувала за нею, що коли лягала спати, то ховала Наталчину куртку собі під подушку і казала: «Щоб мама нікуди більше не поїхала». Дорогі читачі, скільки разів наші серця аплодували Вам у ці дні. У час страшної кризи, у час майже повної зневіри всіх у всьому, Ви простягнули руку допомоги і довели, що світ не без добрих, чуйних людей. Ми готували списки, щоби назвати всіх, хто був причетний до найпочеснішої місії у житті — врятування людини. А це — не один десяток, а — сотні наших читачів. Адже після публікації у «Волині» на лікування Наташі надійшло понад 40 тисяч гривень! Проте сьогодні не до перераховування імен… Але ми доземно дякуємо усім, хто віддав частиночку свого серця Наталці. Ви стали для нас прикладом чуйності і взаємовиручки, продемонстрували неймовірний Урок Людяності. Бо хіба можна забути, як після публікації прийшла в редакцію зі сльозами на очах молода мама з Луцька, тримаючи на руках маленьку дівчинку, і сказала: «Моя донька за віком така ж, як і Наталчина, тому я вирішила допомогти їй. А це — гроші від моєї мами і сестри, які проживають у Горохівському районі»?! Або як забути жінку, яка втратила усіх своїх трьох дітей, але, не задумуючись, віддала всю зарплату для врятування Наталки, хоча тільки з неї може відкладати гроші на пам’ятник для дітей?! Чи можливо викреслити з пам’яті жінку з Камінь-Каширського району, яка, зайшовши до кабінету, попросила вибачення, що не могла одразу прийти, бо… проходила курс хіміотерапії?! Онкохвора. Але тепер хоче допомогти мамі з маленькою дитиною. Ми почали відмовляти жінку, що Наталка вже вдома, а гроші і їй знадобляться — в самої ж яка біда. «Ні, я знаю, що таке повертатися з лікарні, коли за душею нема ні копійки. А ці 100 гривень мене не врятують, а їй можуть допомогти…» — Наталочко, за тебе боролася не тільки наша родина, не тільки наше село, а й уся Волинь, вся Україна, але ми тільки на три місяці випросили Тебе у Бога, — вбиті горем, рідні Наталки не забували раз по раз повторювати над її труною. — Ти розкажи там на Небесах, що люди наші таки дуже добрі… … Жінка, яку ми підвозили в Черемошне, виявилось, теж поспішає на похорон: попрощатись з Наталкою вийшло все село. «Знаєте, — сказала попутниця, — у нас так ще нікому не збирали грошей. Але й так ніхто не любив життя, як наша Наташа. Коли вона після пересадки нирки приїхала в село, то одразу стала на коліна і довго молилась за наших людей…». А після паузи жінка додала: «Зізнаюсь, я б хотіла взяти на виховання її доньку, але ж вони не дадуть — Танечка для них із першого дня стала такою рідною, що ріднішої не буває…».
