Волинянин пережив дві війни та ледве вижив у сталінських таборах

«Як становище стало безнадійним, польське командування відпустило солдатів додому»

Про минулі часи він розповідав із душевним болем: 

– Не дай Бог більше добрим людям такого життя! За Польщі землі взагалі не мав, мусив працювати у багатших господарів по сусідніх білоруських селах.  Доводилось дуже тяжко, а плату одержував зовсім маленьку, переважно харчами. Коли виповнився 21 рік, забрали мене служити в армію. Півтора року в польській піхоті видалися набагато легшими, ніж робота в наймах, хоча дисципліна там була дуже сувора. Офіцери – поляки, а солдати – різних національностей. У суботу євреїв водили до синагоги, а всі інші ходили до церкви в неділю. Одного разу оголосили перед строєм, що ті, хто не хоче йти до церкви, можуть лишитися в казармі. Я був дуже змучений і хотів хоч трохи відіспатись, але до мене тут же підійшов черговий по роті та примусив мити всю казарму. Після цього я вже ніколи не відмовлявся від недільної молитви. Пізніше кілька місяців у складі караулу охороняв військові склади. Це був, мабуть, найкращий час у моєму житті. Тут ніхто не знущався з солдатів і не мучив непосильною муштрою. Коли закінчився строк служби, хотів залишитися в армії, але зробити це не вдалося. Після повернення в село одружився на вдові з двома дітьми, такій же біднячці, як і сам. 

Від холоду і голоду кожного дня помирали сотні людей.          

Незабаром Німеччина напала на Польщу і Титюк був мобілізований у військо. Брав участь у кількох боях. Спочатку під Варшавою у Курові воювали, де зазнали великих втрат, а потім майже 2 тижні оборонялися під Пулавою. Після того, як становище стало безнадійним, польське командування відпустило солдатів додому. Терентію вдалося попутним транспортом доїхати до Ковеля, а далі вже йшов пішки. Зброю забрала Червона армія, а в Гірниках радянські солдати відібрали ще й деякі особисті речі. 

Коли Німеччина напала на Радянський Союз, Терентій Титюк жив на хуторі Витень недалеко від Кортелісів, тому лишився живий. А мати ще з двома дітьми не встигла перебратися із села на хутір і їх розстріляли німці в 1942 році.

Довелося два дні поспіль… танцювати

…Перші післявоєнні роки були не менш важкими. Норми здачі сільськогосподарських продуктів і «добровільні» позики були дуже великі. А після їх виконання, селянин нерідко отримував нові завдання і змушений був думати, як врятувати себе та сім’ю від голодної смерті. 

Терентій Титюк пригадував, що коли він восени 1946 року відвіз у Заболоття на здачу зерно, то для виконання поставки не вистачило лише 50 кг. Повернувшись додому, насипав ці 50 кілограмів зерна у мішок і відставив його окремо від іншого збіжжя, щоб через кілька днів відвезти на пункт здачі. Але зробити цього не встиг.

На другий день приїхав у село прокурор Черненко з міліціонерами. Розпитав господаря, скільки той має землі і скільки голів худоби і коротко підсумував розмову: «Я тобі дам те, що й Хапелю» (Карпук Остап, якого прозивали Хапелем, отримав 25 років трудового табору і додому вже не повернувся. – Авт.). 

Незабаром відбувся суд, який виніс, як на той час, чисто «символічне» покарання – півтора року позбавлення волі за несвоєчасне виконання здачі зерна. 

Багато днів і ночей минуло, поки в’язнів, серед яких був і Терентій Титюк, у переповненому товарному вагоні через всю країну привезли зі Львова у Находку. Далі подорож продовжувалася морем до Магадана, де були збудовані величезні табори. Народу там було, як мурах. 

Через те, що документи Титюка десь по дорозі загубилися, то його в числі інших помістили в барак до тих, хто мав переважно по 25 років ув’язнення. Нові товариші, серед яких було багато блатних, не вірили, що за ніщо попав сюди. Почали говорити, що західняки, мабуть, не хочуть в колгоспи вступати, то їх розвозять по таборах. 

– Танцювати вмієш?

– Вмію.

– То давай, танцюй.

Танцювати довелося два дні, аж поки ця розвага не набридла одному із «урків». 

Через тиждень Терентія перевели в інший барак. 

«Такі доходяги, як ви, до роботи вже не здатні…»

Неможливо передати словами всі ті муки, які довелося пережити в таборі. Бараки сягали в довжину до 100 метрів, а в них стояло лише по дві бочки з-під солярки, які заміняли печі. І це в той час, коли морози досягали взимку 50 градусів. 

Ще більше, ніж холод, дошкуляв голод. На день в’язням виділялося по шматочку хліба – грамів на сто, – кілька солоних рибок, які з’їдали без залишку, і казанок кип’ятку, в якому розколочували трішки борошна. Від холоду і голоду кожного дня помирали сотні людей. 

У тих, хто працював, пайок був дещо більший. Багато людей займалося видобуванням золота. Тих, хто гинув на роботі, заміняли іншими. Але для більшості в’язнів роботи не було. Коли Титюк разом із товаришем почав просити робітників, що розпилювали ліс, прийняти їх у свою бригаду, то ті лише посміялися:

– Такі доходяги, як ви, до роботи вже не здатні.

Територія табору була обведена багатьма рядами колючого дроту, поверх якого тягнулися високовольтні дроти. На певній відстані одна від іншої стояли сторожові вишки, на яких постійно несли службу вартові. По обидві сторони загорожі із колючого дроту тягнулися заборонені зони.  

Одного разу група в’язнів вийшла з бараку, щоб набрати чистого снігу. А найчистішим він був на території забороненої зони. Один із в’язнів нагнувся через огорожу, щоб зачерпнути його. В цю мить пролунав постріл, і чоловік, який ще хвилину тому надіявся вижити і повернутись додому, вже мертвим впав за огорожу. Виняткова старанність вартових пояснювалася тим, що за кожного вбитого «при спробі втечі» їм давали відпустки додому і грошові премії. Лють охорони проявлялася на кожному кроці.

Якось, пригадував Терентій Никифорович, як йшли строєм у баню, охоронець заради жарту відпустив повід вівчарки і та за якусь мить покусала в’язневі ногу. Вона розпухла так, що не влазила в чобіт. Коли товариші принести Титюка до лікаря, той відмовився надати допомогу, заявивши, що хворий спеціально пошкодив собі ногу, щоб не робити. Три дні пролежав у бараці. В результаті почалося зараження крові. У лікарні хотіли відрізати ногу, але не дав. Вважав, що краще вже так померти. 
На щастя, доля розпорядилася по-іншому. Терентій Титюк все-таки вижив, а в травні 1947-го прийшла звістка про  його звільнення. 

«Зараз добре жити, та тільки не всі люди розуміють це»

На кораблі, який відпливав з Магадана до бухти Ваніно, оголосили, що всі пасажири забезпечуються дворазовим гарячим харчуванням і постійним медичним обслуговуванням. Але як тільки підійшов до лікаря, щоб зробити перев’язку, той штурхонув так, що ледве за борт не вилетів. Харчували відповідно. 

У Ваніно всім звільненим видали по буханці хліба та кілька рибин і в табірних фуфайках, без копійки грошей, знову ж таки в товарному поїзді відправили до Москви. Від столиці кожен добирався додому самотужки. У рідне село  волинянин потрапив лише наприкінці року. 

У Кортелісах у цей час організовується колгосп «Червоний партизан». Записався до нього одним із перших. Доглядав за худобою. На роботу ходив день у день, а за трудодні у кінці року виходило якихось кілограмів 50 зерна. Гроші за роботу почали платити вже при Хрущові. Перший раз отримав за рік двадцять карбованців. Але тоді ж почали забирати в людей коней, корів, зменшили городи. Селян хотіли відірвати від особистого господарства.

…Давно вже відійшов у інший світ Терентій Никифорович. Його спогади я записав ще в далекому 1990  році. Зробити це було зовсім непросто, дідусь нікому не довіряв. І лише мої слова про те, що нині багато людей незадоволені своїм життям та жалкують за Сталіним, зачепили його за живе і він розповів свою історію. 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Пам’ять народних артистів України увіковічнили меморіальними дошками в Луцьку.