“Волинь” розпочинає публікацію уривків з художньо-документальної книги Андрія Бондарчука.
В обласній друкарні незабаром вийде художньо-документальна книга Андрія Бондарчука. Передмову до неї зробив Левко Лук’яненко, післямову — учасник двох голодоморів Григорій Гуртовий. Книжка складається з двох частин, об’єднаних одною темою: геноцид проти українського народу. Перша частина — художня повість з елементами документального фактажу. Друга — суто документальна, де використано багато джерел, ілюстрацій, свідчень (в тому числі волинян), зроблено короткий огляд літератури на цю тему, резюме. На основі цих фактів автор намагається проаналізувати причини — зловісну предтечу великих страждань України. Нижче подаємо уривки з художньої частини книги. На залізничній станції таких добровольців, як вони, набралося на цілий ешелон. Довжелезний, пошарпаний, облізлий, мов велетенський змій перед весняною линькою, два тижні він день і ніч вперто повз на захід. Їхали у тісних вагонах-товарняках з нарами. Ото і весь комфорт. Власне, ні від цього, ані від завтрашньої невіді ніхто особливо не потерпав, не ремствував, не переймався. Люд був звичний до всього: де не осяде, там проросте. Кузьма Колесніков, призначений старшим у кривокольосівському загалі, на зупинках навідувався і в сусідні вагони з незнайомими людьми. Силкувався вразити своєю поінформованістю і знанням великої політики. Мало не кожному безцеремонно тицяв у груди пальцем і перепитував: — Ти знаєш, куда єдєм? Нє знаєш... То-то. Да аткуда тєбє знать? Так вот, єдєм ми в Хахляндію, Украіной которую називают. Там зажівьйом! Каждому ізбу под жєлєзом, хлєв са скатіной, садок вішньовий подлє хати. Там знаєш, какіє чудеса? Уткні аглоблю в зємлю — яблоня вирастєт, аль груша, к прімєру. Нє вєріш? Вот увідіш. Благадарі савєцкую власть, цені атца радново Сталіна за єво заботу. Чєловєк какой страной ворочаєт, а поді ж ти, нє забил о нас. Прозябалі би срєді мєдвєдєй. А так зажівьйом... На кінцевій, вже українській станції, їх чекали машини. Кривокольосівці і ще десяток сімей з Приуралля, розмістились у кузовах дев’яти вантажівок. Колеснікови їхали в першій. Одразу за містом стрілась їм валка з чотирьох підвід. Набурмосені, мов осіння хмара, їздові батіжили сухоребрі пари, які натужно сунули три драбиняки з мішками. На четвертому були озброєні гвинтівками люди. На передньому возі попліч з їздовим сидів гармоніст, який щось кигикав, над ними полоскався на вітрові червоний прапор; два довгих патики тримали напнуте полотнище з написом: “Весь хліб — державі!”; на двох інших — “Наш колгосп не хоче бути на “Чорній Дошці”!, “З Сталіним — у щасливе майбутнє!”. Колесніков не знав української мови, ба й усього не зчитаєш на ходу, але від слів “хліб” і “Сталін” лице його просвітліло, стало тепліше на душі. Донедавна велике гомінливе і співуче українське село Гостина стріло приїжджих тишею і пусткою. Лиха доля з півтора тисяч мешканців зоставила в живих лиш сімнадцятьох. Осінній вітер спроквола колихав розхристаними дверима осель, хлівів, вони жалібно рипіли. Темними зіницями сумно дивилися на пришельців хатні вікна. Здавалося, звідти, зсередини, визирають душі колишніх господарів, з подивом і ляком дослухаються до чужої для цих місць говірки. Порожнювали майже всі хати, тож вибирати прибулим було з чого, вони швидко освоїлися. Безбоязно заходили в чужі, ніби у свої, домівки, зазирали в усі закапелки, вдоволено прицмокували язиками: “Харашо жілось хахлам! Кулакі ані здєся всє, што лі?” Колеснікову випав гарний будинок під бляхою, при ньому добротний хлів, клуня, по-сибірськи “гумно”. Сусідам дісталося трохи менше обійстя. Невдоволений Скотніков невдовзі прибіг: — Слиш, Калєсо, а гдє же скатіна? Тваі вєдь слава: всє двори са скатіной, садок вішньовий подлє хати... Хлєв-то пустой... — Дик гаваріл, гаваріл, — не відкидав Колесніков. — І мнє так гаварілі: в рай, мол, єдєтє. А здєся даже кошєк і сабак нєту. Сожралі, гутарят... Строіть-то ані, віжу, умєют, но хозяєва на зємлє ані хрєновиє.. Нічєго, научім. А на сад, сасєд, нє грєші, он у тєбя почіщє моєво. — А я што, сад действітельно харош, такого не відал єшчо. Маі как увідєлі — абалдєлі. Вот только урожая нєт. Слиш, Калєсо, — Скотніков перейшов на довірливий тон. — Такая зємля, а люді повиміралі, гаваріш. Болєсть какая-то іх викасіла, што лі? Теревенистий Колесніков не терпів таких, як сам, талалаїв, ураз знищив нездоровий інтерес земляка. Кинув чомусь оком зокола і стишка пораяв: — Нє мєлі, што помєлом, Скот. Нє гаваріл я, што люді павиміралі. Слихал ти сам, гдє ані подєвалісь. Тєбє ані сільно нужни? Много будєшь знать, хворь можєт і к тєбє пріклєітся. Понімаєш? — Да пашол ти, — роздратовано махнув рукою сусід і злинув. Не гаючись, вже наступного дня Колеснікови взялись обживати свою оселю. По всьому було видно, що жили тут справжні дбайливці. Гожо, надійно були змайстровані всі надвірні споруди, не на один десяток літ. Окрім кухні, в хаті три кімнати. Здавалося, в тимчасовій дрімоті вони чекають на своїх господарів, які, мабуть, відрядились у неблизьку дорогу і вже от-от мають вернутися. Заремигають тоді у хліві корови, закудкудачуть з радості кури, яким дівчатка винесуть пшениці і води, запіє гонористий півень, на подворі заіржать коні: батько з сином якраз привезли сіно з другого укосу і розпрягають їх, аби відсапнули і похрумкали зеленої конюшини; розпашіла господиня, яка щойно відірвалася від гарячої печі, що пахне борщем і хлібом, зазве сім’ю на трохи запізнілий сніданок, і чисто вимиті віконні склини веселковими барвами усміхнуться до сонця... Ні, не буде так. Не станеться те ніколи. На всьому вже лежить мертва печать людського небуття і запустіння: припорошені пилом, посновані павутинням вікна, стеля, кутки, меблі, посуд, образи, одіж, давно немита підлога... Менші Колеснікови підмітали долівку, Ілля виносив на подвір’я стільці. Марфа, їхня мати, змітала віником павутинні сіті. Колесніков-старший взявся чомусь нагально знімати ікони. — Тєбє ані мєшают? — втрутилась дружина. — Пусть сєбє вісят. Ето же Божєнька і дєва Марія. — Памалчі. Шібко ти здєся паумнєла, — неждано осмілів чоловік на новому місці. — Бог і атєц у нас адін — Сталін. А ето всьо суєвєрія. Я тєбє енті патрєтікі в хлєву павєшу, хаді туда і малісь. — Он вождь, но нє Бог, — перечила Марфа. — І ти би памалілся Божєнькє. Вєдь і лба нє умєєш пєрєкрєстіть, дєті тожє. Так-таки й було. В їхньому Кривокольосові обходилися без церкви. Найближча стояла за сімдесят кілометрів. — Нєзрєлая ти у мєня, — всерйоз зробив сумний висновок чоловік. — Думай, что гаваріш. — Нічєво, к старості сазрєю... Та все ж Колесніков, який намірився було зірвані образи пожбурити на підлогу, передумав і передав їх Марфі. — Забірай сваі пєрєжіткі... Під тими двома, мабуть, весільними іконами, в різьбленій рамці висіла велика сімейна фотокартка. Ставний русоволосий широкоплечий вусань-чоловік з гордим, трохи усміхненим поглядом, поруч писанка-молодиця. Статечно сидять обоє у вишиванках, тримають на колінах дівчаток. Старший, вже парубійко, гарнюк, у якого ледь вуса засіялися, стоїть позаду. Вони тут жили, спали, розмовляли, співали, пекли хліб, сіяли надії на майбуття, ґаздували. Колеснікову, який було взявся за раму, враз стало якось сум’ятно від їхніх, немов живих, очей, що зазирнули йому в душу. Не витримав. Рвонув рамку із цвяха. — Тєпєріча ми здєсь хозяєва... Ілья, вазьмі, вибросі. Раму і стєкло аставь. Ілля відігнув гвіздки, вийняв з-під картонки фотознімок. На нього впритул глянули п’ять пар очей. “Здоровєнний лось, — по-чоловічому оцінив він незнайомого дядька-вусаня. — А ето єво син, нємного старше мєня”... Він так пронизливо зорив на Іллю, що тому вчулось якось незатишно, він ніби пропікав душу двома гарячими дротиками і питав: “Хто тебе просив у нашу хату?”. Ілля спішно перевернув фото навзнак. Не допомогло. Тоді з тріском розірвав цупкий фотопапір навпіл, потім ще, ще і ще. Дрібні білі метелики розстелилися по підлозі. Голова хлопця закружляла і все-таки лягла горілиць. Ілля поспіхом вхопив віник, змів усе на купу сміття біля порога. “Через три дні випало маленьке свято: вантажівки доставили для переселенців борошно, крупи, сіль, мило, овочі. Видавали задарма. В селі задиміли комини, запахло свіжим хлібом. Тим, хто вже забув його смак, праглося глибше вдихнути дивовижний аромат, з ним, хоч і оманливо, але ніби увірвати найбільший шматок. Хто здужав, пришкандибав до незнайомих сусідів: — Ради Бога, хоч дрібочку... Хлібосольні гостиничани просили хліба у чужих. На своїй, щедрій від дару Всевишнього, землі. Того дня Колеснікови зварили тут перший борщ, сіли до столу. Було тепло, пора бабиного літа, то ж ні сінешніх, ні хатніх дверей не зачиняли. Після сухих харчів добре смакувала гаряча страва. Та от у сінях щось завовтузилося, стукнуло, і на поріг поволі випливли дві постаті. З довгим нечесаним сивим волоссям лівобіч стояла жінка. Одною рукою вона трималася за одвірок, другою спиралася на костур. Дихання тяжке, погляд заціпеніло впав на обідній стіл. Розпухлі, мов колоди, босі ноги потріскалися, сльотились, ледь тримали обважніле тіло, яке хиталося, ніби від вітру. — Ільюша, — кивнув батько, — брось ім по хлєбушку. Люді всьо-такі... Іллю не стільки приголомшила страшна сива подоба жінки, бо в казках водиться щось схоже, як те, що стояло поруч. Воно було, здається, хлопчиком, бо куці штанці ледь прикривали коліна. Велика-велика голова із впалими очима невпевнено стриміла на тоненькій шиї. Костур, і такої ж товщини ноженята, підпирали великий лискучий гарбуз-живіт. Простягнута тоненька очеретинка-рука зі складеною ківшиком долонею тремтіла в повітрі, вуста ледь чутно раз по раз шепотіли: — Їсти, їсти... їсти... Колеснікови вперше уздріли живих людей на межі двох світів. Ілля похапцем, аби скорше щезла неприємна з’ява, вхопив надкушені скибки від себе і матері, вибіг з-за столу, простягнув жебракам. Їхні руки смикнулися назустріч, але дрижали і ніяк не могли вхопити жалувану милостиню. Врешті те вдалося. — Дякую, дякую, люди добрі. Спаси вас, Господи, від нашої долі... Дякуй, Сергійку, нашим рятівникам, — тихо мовила жінка. Хлопчина пожадливо втупився на скибку, він готовий був умить проковтнути її. Та мати осудливо глянула: — Вдома, Сергійку... Обоє позадкували, не перестаючи дякувати. Обід вже не йшов. Але то були лише чорні квіточки того дня. Скоро в хату увірвався захеканий, розпатланий і стривожений Антип Скотніков. Не кажучи ні слова, вхопив сусіда за петельки, замахнувся. Та кріпший Колесніков перехопив руку. — Абалдєл, што лі, Скот? — Ти куда нас, спрашіваю, прівйоз, калєсо крівоє? — кипів нападник. — Начальнік виіскался! “Єдєм, єдєм, садок вішньовий подлє хати, двор са скатіной”... С мертвєцамі, вот с кєм... Марфа тут же клином утиснулась між чоловіками. — Да Бог с табой, Антіп! Ето развє па-сасєдскі? Как с цепі сорвался. Нічєво не абьясніл і в драку. Што там стряслось? — Што, што, — вже слабше, але вирував гнівом сусід. — Пашлі, увідіш. Такоє і в жутком снє нє насніцца, нє то што в жизні. — Пайдьом, — вирішила Марфа Іллівна. Двоє дітей Скотнікових сиділи на лавці біля хвіртки, принишклі, мов мишенята. Варвара, дружина Антипа, стояла посеред хати, взявшись руками за голову і хитала нею, мов годинниковим язиком: вліво-вправо. — Вот пасматрі в пєчь... Ето што, баба Яга здєся жила, туда їх засаділа, а винуть забила, што лі? Марфа Колеснікова зазирнула в чорну пащеку печі. — Ой, — лиш простогнала вона і вхопилася за серце. Спантеличений Кузьма зиркнув собі і відсахнувся, очі часто-густо заморгали, зашерх язик. — Ето что же, ето как же? Как ето палучілось? — Ти мєня спрашіваєш? — образилася Варвара, яка вже трохи відійшла і витирала сльози. — Да аткуда мне знать-то? Гаварю вот Антіпу, поішчі дровішєк, пєчь істаплю, абєд сгатовлю. Пріньос он, я заслонку аткрила, а там... Ой! Лєжат ані, сєрдєшниє. Двоє калачіком свєрнулісь, адін как свєча. Іссушонниє, как тараня худая. Адін другово мєньшє. Большєнькій вродє как сєдой. Кто же ето іх і за што, нєвіньнєнькіх? Вот ти і скажі, наш начальнік, как мне в етой магілкє абєд варіть, аль хлєбушко пєчь? Колесніков мовчав. Що тут скажеш? Біля двору Скотнікових нуртував гурт жінок. — Хто тут хазяйка? — спитав Фельцман, зіскочивши з воза. — Показивай, гдє еті котята. — Какіє єшчо котята? — не втямила одразу Варвара. — Да ето он о тєх, что в пєчкє, — пояснив Колесніков. — Нєт, нєт, — замахала руками Скотнікова. — Я туда і порог не переступлю. Андрій БОНДАРЧУК Далі буде.
