Все життя мусять грати роль «русскіх»
В автобусі на Кишинів перше, що впало в очі, коли сідав на вокзалі в Києві – чотири класичні дами в стилі «7-го кілометра» (назва ринку під Одесою. – Ред.). Дуже гучно перекрикувалися між собою в салоні, закликали затримати автобус, поки вони підуть «попісять» і все це, звичайно, російською
Скажу чесно, це сильно тригерило. Відвик від такого. Коли автобус поїхав, вони слово за словом потихеньку повністю перейшли на солов’їну. І десь під Уманню вже натхненно щебетали між собою рідною. І мене вже не дратувала їхня гучність, базарність, чотири пергідролеві блонди, чотири начоси, чотири пари облягаючих штанів і чотири «світери з бльостками».
Під Одесою у одної з них задзвонив телефон.
– Да, синочка! Мама скоро будит, радной!
І якось потихеньку вони знову перейшли на чужу. Я не те, щоб хотів їх звинувачувати, бо щиро вважаю, що це не вина їх, а біда – стільки років жити не своє життя. Стільки років грати роль тих, ким вони не є – «русскіх».
Коли Портников пише про лінгвістичний геноцид, він правий на 100%. Це війна не просто за наші землі. Це війна, щоб нас більше не було. Щоб ми всі, як ці жінки в легінсах, далі жили не своє життя, а їхнє. Своїх ворогів, окупантів, убивць.
Війна підігнала нам так багато уроків. А ми не учимо. Дуже сумно це.
Сергій МАРЧЕНКО, блогер, військовослужбовець.
