92-річна українка поховала сина та онука, які захищали Україну, і працює для захисників

– Свій біль та відчай бабуся акумулювала у працю. І ось уже три роки плете для воїнів шкарпетки, – розповідає керівниця місцевого волонтерського фонду Інна Яцина. – В особі Надії Грицак бачиш оцей нескорений український дух. Бачиш таку сильну жінку, хоча їй уже 92 роки. Могла б просто сидіти, бо вже ж ручки болять, ніжки болять, нічого не робити, а вона так не може – працює. Взагалі, історія життя Надії Федорівни непроста – для неї це вже друга війна. Вона досі пам’ятає, як під час Другої світової, коли була ще малою, виживала у землянці посеред лісу. Викопали її тато з братом. Тоді німці відступали й забирали все у людей… У повоєнні роки вона навчилась в’язати шпицями. Тоді плела для сина і дочки, трудилася в колгоспі, на ланці. Чоловік в неї помер давно, живе з дочкою. Має шістьох онуків і одинадцять правнуків. На жаль, онуків уже п’ять. Як і нема сина, які стали на захист України від російської орди.

Свій біль та відчай бабуся втілила у працю.

 У 2022 році Надія Грицак пережила важку втрату – поховала сина. Що знаєте про це? – запитую в Інни Яцини.

– Віктор здобув професію тракториста-машиніста. З 2015 до 2018 року Віктор брав безпосередню участь в Антитерористичній операції. Потім був звільнений у запас. З початком повномасштабного вторгнення повернувся на службу в Збройні Сили України. У вересні 2022 року Віктор вирушив у розташування частини, а за кілька днів – дзвінок із трагічною новиною. 21 вересня 2022 року чоловік помер від серцевого нападу. Йому було 59 років. Вік­тор хотів, щоб його синам не довелось воювати (мав 6 дітей), бо їм же ще жити та жити. Але один із них – Олександр – восени 2024 року приєднався до ЗСУ.

Олександр жив у Хмельницькому з дружиною Тетяною. Виховували сина і донечку… Потрапив на Харківський напрямок. 28 грудня 2024 року під Глушківкою його підрозділ опинився в оточенні. Хлопці тримали позицію до кінця. Не відступили та не здалися. На жаль, Олександр загинув у бою, проте позицію втримав. Посмертно 38-річний боєць нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

– Як бабуся пережила цю подвійну втрату і чому вирішила в’язати шкарпетки?

– Душа Надії Грицак витримала те, що іншим здається неможливим. Її горе не зламало, вона у собі не замкнулась. Свій біль та відчай акумулювала у працю. І ось уже три роки плете шкарпетки. Таку роботу їй запропонували бущанські волонтери, щоб відволікти від горя. Бабуся погодилась, адже знає, як важко хлопцям на фронті… 

– Щоб було тепліше, щоб вони загрівалися, – продовжує розмову бабця Надія. – Приміром, пішов там на цілий день, ходить по дворі по снігу скрізь, і прийшов, ноги ж – мокрі. Ну, то якщо взяв сухого носка, то зовсім інакше… Я в тому році, що пройшов, 100 пар зв’язала.

Ви тільки уявіть, бабусі – 92 роки, вона пересувається на двох палицях. Але ще хоче бути корисною.

–  А за весь час? 

– А за весь час, я знаю, може – зо триста… – усміхається.

– …Он зовсім нещодавно бабця Надя передала нам 27 пар власноруч зв’язаних шкарпеток для наших воїнів. Коли я вперше побачила її, не могла стримати сліз, – продовжує Інна Яцина. – Переживши найстрашніші втрати, вона знаходить сили для турботи про чужих синів. Руки, що пам’ятають стільки років життя та стільки горя, невтомно працюють, створюючи теп­ло для тих, хто цього найбільше потребує. Ви тільки уявіть, бабусі – 92 роки, вона пересувається на двох палицях. Але ще хоче бути корисною. Чесно кажучи, зараз важко знайти значно молодших людей, аби залучити до волонтерства. А тут бабця поважного віку як не шкарпетки в’яже, то нарізає стрічки для волонтерів, які роблять маскування, щоб зберегти життя воїнів. Ми їй тільки постачаємо матеріал…

Тим часом Надія Грицак каже, що не знає, чому їй Бог дав такий довгий вік. Може, щоб ще могла людям допомагати. Вона досі не розуміє, чому у сучасному світі, де все є, люди продовжують воювати і вбивати одне одного… Вона дуже мріє дочекатись миру. Вірю, що Господь за її добре серце дасть таку можливість.

– Нарід – у ранах, край – у руїні, навіть молитись ворог не дасть. Боже великий, дай Україні силу і славу, волю і власть, – каже на закінчення розмови 92-річна волонтерка Надія Грицак.