«Дядьку Петре, ти будеш нашим татом?»

Вона не одразу усвідомила, що сказала це вголос. Просто того вечора, коли Петро стояв на порозі з дитячими черевиками в руках, у її голові все зійшлося докупи – і біль, і спогади, і майже спокій. Але перед тим було два роки життя, яке війна роздерла навпіл.

***

Дмитро пішов на фронт у перші дні повномасштабного вторгнення. Не встиг навіть дістати зі старої шафи армійський рюкзак, як уже збирав аптечку і теплі речі. Олена тоді мовчала, лише тримала його руку й намагалася запам’ятати кожну зморшку біля очей.

– Ти ж повернешся, правда? – тихо сказала вона.

– Як тільки зможу, – відповів він. – Я мушу, бо інакше потім не зможу дивитися синам у вічі.

Сашкові тоді було вісім, Дмит­рикові – шість. Старший уже розумів, що тато йде туди, де небезпечно. Молодший просто спитав:

– Тату, а ти там довго?

– Та на трохи. Але ти – головний чоловік у хаті, чув?

Хлопчик кивнув серйозно.

***

Олена чекала. Чекала кожного дзвінка, кожної короткої «смс» із фронту. «Живий. Все добре. Люб­лю». Ці три рядки були її молитвою.

А потім, восени 2024-го, подзвонили не з того номера. І весь світ Олени звузився до одного речення: «Ваш чоловік загинув під Кураховим».

Пам’ятає лише, як Петро – молодший брат Дмитра – приїхав через годину. Просто сів поруч і мовчав. Він був схожий на брата, навіть говорив так само. Але очі в нього були інші – глибші, втомлені.

Того ж вечора хлопці сиділи на підлозі біля його ніг і питали без угаву:

– А тато наш герой?

Чекала кожного дзвінка, кожної короткої «смс» із фронту. «Живий. Все добре. Люблю». Ці три рядки були її молитвою.

– Герой, – відповів Петро.

– А що він тобі казав? Бо мені, що я – головний! – гордо промовив уже восьмирічний Дмитро.

– Дмитрику, твій тато мені казав, щоб я вас беріг, – відповів дядько Петро.

Відтоді він приходив щодня. То полагодити замок, то замінити лампочку, то просто привезти хліба. Не нав’язувався – просто був поруч.

***

Минув рік. У хаті знову з’явився сміх. Петро возив хлопців на риболовлю, на велосипеді до ставу, навіть зробив дерев’яний меч, бо Сашко вирішив, що «тепер він – лицар, як тато».

Одного разу, коли вони поверталися з лісу, Дмитрик раптом зупинився й серйозно спитав:

– Дядьку Петре, а ти тепер – наш тато?

Петро розгубився.

– Та ні, я ж – ваш дядько.

– Але ти ж нас любиш, правда?

– Люблю.

– То й будь татом, – сказав Сашко і взяв його за руку.

Петро довго мовчав. А потім тільки зітхнув:

– Добре, хлопці. Якщо мама – не проти.

***

Ввечері, коли діти вже спали, він зайшов на кухню. Олена сиділа біля вікна, закутавшись у плед.

– Ти все чув? – спитала вона.

– Чув. І не знаю, чи маю право.

– А я знаю, що маєш, – сказала вона просто. – Бо тільки ти залишився з нами не зі співчуття, а – з любові.

Він зробив крок до неї, потім ще один. І вперше за довгий час вона відчула тепло, яке не обпалює, а лікує.

– Я не заміню Дмитра, – тихо сказав Петро.

– І не треба, – відповіла вона. – Просто будь із нами.

***

Невесні 2025-го вони розписалися. Без шуму, без весільної сукні – просто у міському РАГСі. Сашко тримав обручки, а Дмитрик гордо стояв у новій сорочці й сказав чиновниці:

– Це – наш новий тато. Але він був нашим завжди.

Після церемонії вони всі разом поїхали на цвинтар. На могилі Дмит­ра лежали квіти й дитячий малюнок: двоє чоловіків і двоє хлопчиків, які тримаються за руки.

Петро довго стояв мовчки, а тоді тихо сказав:

– Дімо, я бережу їх. І любитиму, як ти любив.

Олена вклала йому руку в долоню. Хлопці мовчки стояли поруч, стискаючи прапорець, який колись приніс тато з фронту. Вітер розвівав синьо-жовті кольори, а над ними високо літала ластівка – перша того року.

***

Іноді життя саме пише найчесніші сценарії. Дитячі слова можуть стати обітницею, а любов – другим шансом, який посилає небо.

Бо навіть коли здається, що все закінчилося, хтось обов’язково скаже:

– Дядьку Петре, будеш нашим татом?

І світ знову почне дихати.