«Тут люди свої, рідненькі»: як жінка з Луганщини знайшла дім і спокій у волинському селі

У маленькому поліському селі Троянівка жінка, яка втратила все через війну, знову віднайшла найважливіше — відчуття дому та душевний спокій.

«Та вона вже не переселенка, а наша, троянівська», – з усмішкою кажуть місцеві жителі про Ірину Плотнікову, яка четвертий рік мешкає у приміщенні колишнього ФАПу в центрі села, пише Юлія Музика «Нова доба».

Здається, що ця дружелюбна й мила жінка тут справді своя. Важко повірити, що їй довелося пройти крізь вибухи, втрату рідного дому й вимушений шлях у невідомість, коли вже їй було за шістдесят. Сьогодні вона зустрічає гостей теплою усмішкою, погладжує кішку Фільку, яку частіше називає Кицюнею, і гріється біля дров’яної грубки – так, ніби все життя провела саме тут. Але Ірина Плотнікова приїхала на Волинь улітку 2022-го, тікаючи від безкінечних обстрілів у рідному Новодружеську Луганської області.

Волонтери допомогли їй вибратися з прифронтової зони. Дорога пролягала через зруйнований Бахмут, поля й об’їзні стежки – там, де ще можна було проїхати.

Пані Ірина не мала ані родичів, ані знайомих, здатних прихистити її. У кишені – 130 гривень. У руках – маленька сумка з документами.

– Куди везли – туди й поїхала, – говорить вона. – Так і опинилась у Троянівці…

У Маневичах її зустріли прихожани церкви християн віри євангельської, які одразу дали їй найнеобхідніше: одяг, взуття, постіль, харчі. Потім її поселили в Троянівці – у невеликому будиночку колишнього ФАПу.

Село, каже жінка, стало для неї справжнім порятунком: «У мене нерви були… Будь-який різкий звук, літак – і я ховатися… Зараз вже спокійніша стала».

Поступово вона, з допомогою сельчан, облаштувала житло. Люди накололи їй дров, допомогли з ремонтами, підтримали добрим словом. Завдяки тим, хто не пройшов повз її біду, тепер у пані Ірини хоч і стареньке, та тепле й затишне помешкання.

Дорогою до нового життя Ірина Плотнікова знайшла подругу – літню жінку, яка їхала тим же евакуаційним вагоном. Коли розговорилися, з’ясувалося, що вони навіть далекі-далекі родички. Разом й поселилися в Троянівці. Та війна й онкохвороба не пощадили нову знайому – Надію Миколаївну, яку всі називали Татою, бо так її кликали родичі з дитинства. Живучи тут, у Троянівці, та жінка поховала свого сина. Ірина Плотнікова підтримувала її до останнього дня, а після смерті ж – на зібрані Татою кошти – встановила подвійний пам’ятник на могилах матері й сина. Про це вона говорить тихо, з гірким зітханням…

Разом із пані Іриною сьогодні живе її невеличка, крутлива радість – кішка Філька, яку вона прихистила вже в Троянівці. «Прибігла сюди кошенятком. Сподобалась нам – так і залишилася. Правда, спочатку думали, що це котик, і назвали її Фількою», – усміхається жінка.

У вільний час переселенка займається рукоділлям: перешиває одяг, творить дрібниці для хатнього затишку.

– Працюють руки – заспокоюється душа, – каже вона.

Живе Ірина Плотнікова скромно: на невеличку пенсію та державну допомогу.

– Я тут прижилася. Уже нікуди їхати не хочу. Люди тут хороші – свої, рідненькі. І не помітила, як три роки минули… – говорить вона із неймовірним теплом.

 Так у маленькому поліському селі жінка, що втратила все, знову знайшла найважливіше – відчуття дому. І сьогодні Троянівка має ще одну мешканку, яка щиро називає це місце своїм.

Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: «Золоті» квадрати Луцька: чому ціни на оренду житла зросли вдвічі.