Дуже важко змиритися з чорною звісткою про передчасну смерть цього чоловіка неймовірної шляхетності та людяності.
Світлій пам'яті непересічного волинянина Анатолія Маслічука: засівав землю зерном і добром
8 червня 2026 року відійшов у засвіти відомий аграрій, керівник СФГ «Нива», депутат Берестечківської міської ради Луцького району, меценат, невтомний дослідник української історії, козаччини та визвольних змагань, воїн-«афганець» 65-літній Анатолій Маслічук
«Я ніби бачу Тебе у вишиванці на Божих хмарах, оповитий Небесним світлом, дивишся усміхнений на нас і, як завжди, дбаєш про всіх нас», – так влучно в спогаді про друга описав обрану ним земну місію і життя в засвітах світлої душі Анатолія Миколайовича волинський історик і військовослужбовець Сергій Годлевський.
Справді, на похороні 65-річного Анатолія Маслічука, тужив увесь світ, адже стільки слів співчуття, жалю, підтримки приймала родина від друзів та співвітчизників із Парагваю, Канади, Іспанії, Німеччини, Польщі…
Вічній пам’яті друга, доброчинця, українолюба Анатолія Маслічука присвячує цю публікацію і газета «Волинь»…
«Його життя вартує бути книгою мудрості та доброчинства»
Після кожного інтерв’ю з Анатолієм Маслічуком завжди думалося, що його життя вартує великої книги з аксіомами про шляхетність, честь, відвагу, людяність, оптимізм, любов, працелюбність, віру…
«Давай сьогодні не будемо про «Ниву». Все в нас робиться: оремо, сіємо, щось будуємо, перекриваємо, печемо хліб, доглядаємо птицю й худобу. Працюємо для Перемоги й для тилу. Жити маємо не хлібом єдиним, треба ще й знати, за що воюємо», – цими словами зустрів мене на господарському дворі «Ниви» під час чергового журналістського відрядження в Лобачівку.
Відтак поглядом господаря обвів чималу ошатну хазяйську царину зі зерноочисним комплексом, вівчарником, свинарником, складами, млином, вагою, крупорушкою та іншими сільськогосподарськими будівлями та реманентом. Усе це зводив та придбав сам, давши свого часу обітницю селянам, що не лише догляне як родовитий освічений селянин орендовані в них землі, а й подбає й про «до хліба». І потому додав: «Йдемо поговоримо і я тебе домашнім хлібом пригощу, щойно спеченим на черені ще й за маминим рецептом».
«Жити маємо не хлібом єдиним, треба ще й знати, за що воюємо», – цими словами Анатолій Маслічук, здається, найточніше сказав про себе самого.
А часто було, що запрошував гостей у рідну Смоляву й пишався, наче в батьківському саду, переповідаючи історію майже 500-річної липи, що виросла в «талії» до семи метрів і висотою приблизно 15 метрів, і тим, що під нею відпочивав сам Іван Богун (1618–1664). П’ять років тому під тією унікальною пам’яткою природи та берегинею славетних краєвих подій пан Анатолій власним коштом встановив унікальний пам’ятник полководцю часів Хмельниччини Іванові Богунові. На постаменті – слова легендарного полковника, якого навіть вороги називали «найсвітлішим лицарем козацьким»: «Не схилюсь ні перед ким, окрім як перед Господом Богом, та й то тільки з доброї волі».
Як же вони личили й вам, Анатолію Миколайовичу! Як же не хотілося їхати і з вашого смолявського офісу, унікального власноруч збудованою вами піччю, довгим дубовим столом, вишиванками та незабутніми розповідями про Берестецьку округу. Знали щоразу щось нове з її та історії України! Досліджене вами слухали в пахощах трав’янистого чаю, який ви заварювати за власним рецептом, ароматної гречки, що завжди «домлівала» в печі якраз до обіду чи приїзду гостей…
«Приїжджайте – порибалимо», – запрошували ви щоразу навіть у телефонних розмовах, запевнивши в меценатстві фронтову газету «Волинь», а без схожої на сонце хлібини від Анатолія Маслічука з його «Ниви» не виїхав жоден гість.
«…Якби купив вертоліт, знайшов би ще вісім робіт»
– Таким чоловіком, як був мій Анатолій, міг благословити лише Господь. Відколи ми побралися, він завжди знав, що потрібно мені – його дружині, мамі наших дітей, хазяйці в хаті і директорці сільської Горішненської школи. Не знав і не хотів мати просвітку в роботі. Жодного дня не був на відпочинку, чи в відпустці. Ні за що не дорікнув, не підвищив голос, не образив словом… Радів усім людям, – горює за рідним Марія Маслічук, нині вчителька математики цієї школи. Якось за вечерею вона, жартома усміхнувшись, порадила своєму завжди заклопотаному господареві купити вертоліт, щоб усюди встигати, а той так само доброзичливо відповів: «Якщо куплю вертоліт, то завжди знайду собі ще вісім робіт». І це при тому, що багато років Анатолій Миколайович фермерував зі штучним серцевим клапаном…
Цьогоріч восьмого листопада родина Маслічуків могла б з’їхатися в батьківську хату в село Новостав, щоб привітати своїх найдорожчих батьків і вже й бабусю та дідуся з 41-м роком подружнього життя. Не сталося.
«Мій світ, моя опора, моя найміцніша стіна, моя душа, мій захист, мій тато… Я була донькою найкращого тата в світі. Ні, не ідеального, але справжнього. Тим, який вчиться, тим, який помиляється, тим, який іде вперед, досліджує, пробує… Борець, глиба, глибина, він був тим, з яким нічого не страшно. Боже, тату, ви посміхалися і були найгарнішим, навіть коли душа покинула тіло…», – замість вітальних слів написала в скорботному спогаді донька Софія, оплакуючи земну батьківську любов. Отчу шляхетність та працелюбність перейняв скарбом у спадок син Володимир і смуток достойного сина теж не переповісти словами.
Ще зовсім недавно Маслічуки-старші почувалися найщасливішими в світі, пригортаючи до серця внуків – Владислава, Даринку і дворічного Михайла – Володимирових діточок, Злату і Єву – донечок Софії. Мріялося, що так радісно всім їм буде завжди в многолітті. Не віриться, що душа Анатолія Миколайовича вже з Вічності споглядає, як його найдорожчі діти та внуки підтримують у горі маму Марію, її маму, бабусю й прабабусю Ніну, як тужать за ним друзі та односельці, колеги, а про його гідність, інтелігентність і жертовність переповідають навіть ті, хто не знав його особисто.
Уже без нього друзі зберуться біля пам’ятника Богуну і 500-літньої липи…
Болить невимовно передчасне прощання назавжди з Вами, Анатолію Миколайовичу. Вам до сліз захоплення личили слова «життя», «скромність», «благородство», «гостинність», «привітність», «щирість», «духовність»… У вас завжди все було справедливо, чесно, відповідально… Ви не шукали слави, зневажали корисливість, лукавість, далекоглядно викорінювали розумом і серцем усе «зрощене» ненависною росією, бачилися завжди взірцем боротьби за правду – не пафосним, а відвертим, небагатослівним, а дієвим. Ви були безвідмовним меценатом церквам, школам, громаді. З початком АТО та повномасштабної війни з досвідом воїна, мораль, дух та тіло якого була не в силі збороти війна в Афганістані, допомагали виборювати незалежність рідної країни, постачаючи нашим захисникам усім, що потрібно на фронті. Газета «Волинь» у ваших неписаних і незліченних списках допомоги була вагомою зброєю духовною.
…Цьогоріч третього липня виповнюється пʼять років, відколи завдяки вам, друже, і почесному краєзнавцю України Геннадію Гульку, архітекторові Петрові Біскубу, скульпторові Іванові Хом’яку в Смоляві було встановлено памʼятник Іванові Богуну. Ваша дружина Марія Іванівна Маслічук, діти, внучата та родина покличуть на велелюдну молитву всіх, кого Ви хотіли б бачити біля постаменту, священного для вас і Волинського краю, неподалік вашої улюблениці – п’ятсотлітньої липи, під небом, з якого завжди променітиме Ваш незабутній погляд!
Щирі співчуття вам, Маріє Іванівно, Володимире Анатолійовичу і Софіє Анатоліївно, вся родино. Молимося разом із вами за вічний спокій Анатолія Миколайовича.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ
Читайте також: «Гордість Горохова: випускник волинського ліцею набрав 797 балів на НМТ».
