Однолітки сина захисника граються в… ТЦК – ловлять і «пакують» ухилянтів…

…прірвою між тими, кого путін називає «аднім народом»

Порівняйте обличчя наших воїнів і російських загарбників. І без підказок можна визначити, де українець, а де представник недорозваленої імперії. В українця навіть після полону чи 150 днів на «нулі», попри виснаження і втому, в очах світиться щось шляхетне і людське. А в них – від беззубого штурмовика і до генерала в погонах, в переважній більшості – якась пика з порожніми очима і мішками під ними від тривалого бухання. Орки, орда – інакше й не скажеш…

Це мені так здається чи у вас теж таке враження?

Дивишся – і проймаєшся ще більшою симпатією до наших людей. Ми справді кардинально різні. Від шляхти і до посполитого. Наші генерали-полковники теж не святі. Але на тлі Залужного–Сирського–Білецького–Мадяра їхні герасимови – як якісь чорти з пекла.

Наш дядько теж не проти хильнути. Але худоба в нього попорана, а паркан – рівний. А коли показали якесь село в Сибіру, звідки чи не половина чоловіків пішли на «ес-ве-о», то таке враження, що це вони насправді втекли від грибка на стінах у своїх хатах, – такий там занепад та безпросвіток.

А як зустрічають своїх полонених ми і вони. З кожним нашим воїном, який після звільнення нарешті їсть рідне яблуко, плаче вся Україна. А на їхніх «ваньок» байдуже всій росії, інколи навіть рідним. Скільки б вони там не проводили уроків «мужества», не стануть їхні контрактники і зеки «героями СВО» в масовій уяві. Агресію щодо України на московії справді підтримує більшість населення, але так само більшість розуміє, що на «ес-ве-о» насамперед ідуть за великими грішми…

А можете уявити, що українці так масово і безвольно, як худоба, виконують наказ свого президента іти вбивати людей і «атжимать» територію сусідньої держави, десь у білорусі чи Молдові, наприклад, бо там «ісконно» наша земля?

Я теж  ні.

То які ж ми однакові ? Який один народ? Нема більш різних народів, ніж ми і московити. Ні зовні, ні внутрішньо.

 …тим, що розмір не має значення

Збірна маленької острівної латиноамериканської держави Кюрасао, яка бере участь у Чемпіонаті світу з футболу-2026, увійшла до Книги рекордів Гіннесса, як команда, яка представляє найменшу за населенням державу. В Кюрасао, про яку я раніше й не чув, живе лише 156 тисяч людей, – це менше, ніж у Луцьку.

А 10 років тому, у 2016-ому, на Чемпіонаті Європи, який  проходив у Франції, світ здивувала збірна Ісландії (населення – 350 тисяч), яка не просто взяла участь у змаганнях, а й дійшла до чвертьфіналу. Це було феноменально і всі заходились шукати рецепт такого успіху.

Здається, відповідь я знайшов лише зараз, на фейсбук-сторінці Борислава Берези. Він наводить такі цікаві факти. У 1990-х роках усе більше підлітків та молоді Ісландії пили і курили. У 1998 році 42% 15-річних дітей хоча б раз на тиждень вживали алкоголь. Що зробила влада? Збудувала 8 великих критих спорткомплексів з футбольними полями та басейнами для масового заняття спортом. І зараз там у 15 років алкоголь вживає… лише 3% підлітків. А на медицину стали витрачати на третину менше, – бо люди просто менше хворіють. Чесно кажучи, це вражає ще більше, ніж досягнення їхньої футбольної збірної.

…Завжди з інтересом  читаю новини, в яких розповідається про волинські громади, особливо сільські, які вкладаються у розвиток спорту та фізкультури, у дозвілля дітей та підлітків. І тут одразу спадає на думку Рівненська сільська громада Ковельського району, яку очолює Юрій Фініковський («Волинь» не раз писала про цю громаду. – Авт.). Я часто відвідую сторінки волинських громад у соціальних мережах. І саме у Рівненській постійно повідомляють про спортивні успіхи юних членів своєї громади. Видно, що це в пріоритеті, що це – головне для громади.

То які ж ми однакові ? Який один народ? Нема більш різних народів, ніж ми і московити. Ні зовні, ні внутрішньо. 

Там діють секції та гуртки з футболу, армреслінгу (Тарас Смолярчук – чемпіон України! – Авт.), спортивного орієнтування, дзюдо, чарлідингу (це складно-координаційний вид спорту, який поєднує в собі елементи акробатики, художньої та спортивної гімнастики, танців (зокрема джаз, хіп-хоп) та запальних речівок. – Ред.) тощо. Громада постійно приймає якісь змагання, а її представники їздять на турніри по Україні і за кордон. І просто тішусь, коли читаю, що юні дзюдоїсти з Рівненської громади привезли медалі із міжнародних змагань у Польщі, – це справді круто. «Дякую нашим спортсменам, тренерам, батькам за підтримку здорового способу життя!» – такими словами зазвичай закінчує очільник громади новини про спортивні успіхи.

Не знаю, чи Юрій Фініковський чув про досвід Ісландії, але очолювана ним громада теж довела, що розмір адміністративної одиниці не має значення, коли є бажання досягати. І справа не лише в спортивних нагородах, адже змінюється сама якість життя, – і конкретної людини, і всієї громади.

 …«тихим» подвигом воїна Івана

Іван воює з 2022-ого. З усмішкою згадує, як поспішав тоді мобілізуватись, бо два старші брати вже воювали, а він боявся, що не встигне на цю, як виявилось, вічну війну. Зараз у відпустці. Розказує, що бачив, як однолітки його сина граються в… ТЦК – ловлять і «пакують» втікачів. Наскільки все змінилось…

Іван воює на Куп’янському напрямку, має багато нагород. Відділення, яким командує, укомплектоване на третину. Саме вони разом із побратимами зачистили Куп’янськ від російського сміття, коли путін оголосив, що місто «взяли». Перевіряли, каже, якось чергову трубу, сидіти в яких так полюбляють орки, і натрапили на місцевих – батька та сина, які ховались від мобілізації…

Син же Івана за чотири роки підріс і вже наздоганяє батька. А от яблуньки, які посадив перед війною, вже вищі за високого Івана. Понад чотири роки сім’я – дружина та діти – живуть очікуваннями. Це випробування для усіх. І немолоді батьки чекають. Тато, попри вік та болячки, ще тримає коня. Теж не здається, ніби кінь – це його фронт…

Альтанка, теплий літній вечір, довкруг – п’янкий запах лаванди. Іван піднімається з-за столу: «Пора їхати». Його коротка відпустка добігла (інакше тут і не скажеш) до кінця. Попереду – нічна дорога, щоб зранку бути на позиції. «Хай щастить. Бережись. Повертайся»…

Просто маленький портрет нечужої людини, на якій тримається ця планета.