Як волинський Торчин був «столицею Польщі»

Треба тільки глибше копнути!

Щоби про щось цікаве написати, потрібно добре копнути в історії. Тобто – самому стати «копачем». У цій справі особливо відзначився знаний краєзнавець Григорій Гуртовий (1924–2012). Саме він науково довів, що славне містечко Торчин – одне з найдавніших міст колишньої Гардаріки. Так у середньовічних скандинавських джерелах називали Русь – «країну міст».

За історичними документами, Торчину – 933 роки. Хоча насправді він набагато старший. Про це свідчать знайдені тут залишки поселень ще бронзового віку.

Під час моїх перших студентських канікул у 1965 році мене запросив попрацювати простим копачем знаний львівський археолог Микола Палещишин (1933–1999). Місцем його досліджень був хутір Валентинів, що притулився до лівого берега річки Серни. Зазвичай неділя була вихідним днем, але одного разу археолог попросив мене пройтися з ним берегом річки до Торчина. Саме там він і відшукав місця перших поселень давніх торчинців.

Цікаве дослідження залишив і академік Павло Тутковський (1858–1930). Він довів, що в районі сьогоднішнього містечка збереглися два озерця льодовикового періоду. У дитинстві я в них купався і вудив карасів.

За дослідженнями Григорія Гуртового, Торчин свого часу був резиденцією луцьких біскупів – єпископів. Тут проживали Георгій Фальчевський, єпископ Луцький римського обряду, який власним коштом збудував у Торчині замок для охорони місцевого населення та костельних маєтностей, а також Олександр Виговський – племінник козацького гетьмана Івана Виговського. У 1714 році тодішній власник містечка, римо-католицький єпископ Олександр Виговський, рятував торчинців і жителів навколишніх сіл від «морової язви» (епідемії чуми). Від неї, на жаль, помер і сам.

У 1540 році Торчин отримав Магдебурзьке право.

Були часи, коли про значення містечка судили і за кількістю храмів. Так ось, у 1703 році в «маленькому Торчині» налічувалося сім православних церков і шість цехових. Головним вважався Свято-Георгіївський храм на дев’ять бань. На жаль, війни, розбрат і войовничий атеїзм знищили в містечку багато цінного та унікального.

За свою довгу історію сивочолий Торчин бачив різних завойовників і визволителів. Топтала його навала татар, шведів, австріяків і німців, із якими мої земляки сьогодні, дякувати Богу, в найкращих стосунках. Пам’ятаю одну бабцю, яка Семена Будьонного називала просто «Сєня». Приймав тут парад війська УНР Симон Петлюра.

Близько трьох століть у Торчині мешкав рід купців Гольдбергів. У місцевому історичному музеї зберігаються унікальні документи про їхнє життя-буття у древньому містечку аж до виїзду в Америку. Саме їхній нащадок Артур Джозеф став Постійним представником США в Організації Об’єднаних Націй (1965–1968 роки). Про його діяльність писали навіть тодішні центральні газети СРСР. Правда, здебільшого це були карикатури, бо ж були часи Холодної війни…

Серед моїх земляків – і Святослав, або Славко, Новицький (1934–2019): відомий американський актор, режисер і журналіст, який вів програму «Вікно в Америку» Української служби «Голосу Америки».

Коли школа стала Будинком уряду

А тепер уявіть Торчин у вересні 1939 року. Його вулицями ходять дружини польських міністрів і генералів, а поруч – самі міністри з Варшави.

Після нападу Німеччини на Польщу по всій Волині почалися мітинги, на яких засуджували німецький наступ. Лунали гасла: «Розіб’ємо ворога!», «Наша армія непереможна!» і навіть «Будемо битися до останнього ґудзика!»

Та, на жаль, німці успішно наступали. І невдовзі до Торчина прибула небачена досі колона.

Тамара Кончаловська саме спішно закінчила гімназію у Варшаві й приїхала до батьків на канікули. Батько дуже хотів, аби донька навчалася далі. Але посеред тих канікул містечко зненацька загуло: дорогою рухалася колона техніки – пожежні автомобілі, вантажівки, легковики. Польський уряд прийняв рішення відступати.

Одна невелика колона легковиків зупинилася на подвір’ї Кончаловських. Будинком уряду обрали місцеву школу. У класах, де ще недавно учні ламали голови над задачками й правильними відповідями, заклацали друкарські машинки, заметушилися міністри зі своїми папками та паперами.

Маршалу Польщі Едварду Ридз-Смігли (1886–1941), який народився в Бережанах на Тернопільщині й на той час був Верховним головнокомандувачем польської армії, було не до жартів. Із заходу наступало німецьке військо, зі сходу й півночі – радянське. Шлях залишався один: відступати на Румунію. То було єдине вікно у пастці, в яку потрапили поляки.

Торчинці – народ добрий. Хоча у декого з моїх земляків і були певні образи на місцевих польських чиновників, та відступаючих їм було щиро шкода. Люди пішли допомагати полякам. Тим паче, що в польській армії служило багато українців.

А наша Тамара несподівано зустріла серед них свого однокласника по гімназії. Він був родом із Варшави й уже встиг вступити до льотної школи, з якою тепер і відступав. Через багато років, уже живучи в Австралії, він розшукав Тамару й писав їй листи.

Коли ця «республіка на колесах» покинула містечко, десь під вечір у Торчині з’явився самотній жовнір із конем, який тягнув гармату. Містяни зустріли його тепло: напоїли, нагодували, ще й у дорогу зібрали торбинку. А він, плачучи, дякував людям за доброту.

Любіть Україну так, як поляк Єжи Язвінський!

У 2027 році професорові авіації з Варшави Юрію, або Єжи, Язвінському мало б виповнитися 100 років. Він народився і виріс у Торчині, прожив тут до 1945-го.

Саме він запам’ятав запах французьких парфумів у вересневі дні 1939 року і згодом написав в одному зі своїх віршів: «Від торчинських дам запахло французькими духами…».

Хоч евакуація польського уряду відбувалася у великій таємниці, начальник урядової охорони Павло Коршовський – у мирний час польський учитель та освітній діяч, який у 1931–1932 роках керував школою в Торчині, – не зміг передбачити одного: потягу своїх підлеглих до справ сердечних.

Але так бувало завжди там, де з’являлися військові. Видно, молодим польським жовнірам наші дівчата припали до душі, тож вони задаровували їх парфумами. Уже до ранку всі торчинці знали, які гості до них завітали…

А потім настав 1942 рік.

Під час німецької облави в колоні приречених на смерть опинився і малий Єжи. Його помітила сусідка-ровесниця Олечка. Не вагаючись, дівчинка кинулася в ноги коменданту Валеншусу і почала благати, щоб той відпустив хлопця – поляка, якого вона назвала своїм братиком.

Її благання були такими переконливими, що жорстокий німецький комендант здався. А це був той самий Валеншус, за наказом якого влітку 1942 року місцеві жителі та поліцаї копали ями на єврейському кладовищі, після чого туди приганяли людей на розстріл.

Про все це можна було б оповідати ще і ще. Але не буду перевтомлювати читача. Краще запропоную уривок зі збірки поезій професора авіації з Варшави Єжи Язвінського:

 

Перед тризубом голови схиляймо,

Як перед польським Орлом Білим.

Ми пліч-о-пліч

Історії творимо хвалу.

Матко моя, Україно!

Блакитні води в Дніпрі пливуть,

Золоті церкви обмивають,

На бандурах дівчата грають,

Київ – місто мого серця,

Мою зелену столицю
прославляють!

Валентин ЛЮПА, краєлюб, уродженець селища Торчин Луцького району.