«Віталику, я ж тебе не доцілувала…»

Наталя стояла біля хвіртки в його старій синій куртці, накинутій просто поверх нічної сорочки, і сердилася.

Не на війну. На нього.

– Ти хоч міг учора сказати, що вже сьогодні їдеш?

– А що б змінилося?

– Я б із тобою не сварилася.

Він усміхнувся:

– То ми й не сварилися.

– Ага. А хто дверима грюкнув?

– Вітер.

Наталя хотіла ще щось відповісти, але до воріт уже під’їхала машина.

Віталик кинув сумку на заднє сидіння, повернувся до неї й розвів руки:

– Ну?

Вона навмисне не підійшла.

– Їдь уже. Бо хлопці чекають.

Він постояв секунду, тоді сам ступив до неї, торкнувся губами чола.

– Я скоро.

– Усі ви так кажете.

– А я ще й роблю.

Зачинилися дверцята. Машина рушила.

Наталя дивилася їй услід і раптом побігла дорогою.

– Віталику!

Авто пригальмувало.

Він висунув голову у відчинене вікно:

– Що?

А вона чомусь розгубилася.

– Нічого… Подзвони, як доїдеш.

Він махнув рукою.

Лише коли машина зникла за поворотом, Наталя прошепотіла:

– Дурна… Я ж тебе навіть не поцілувала.

Через три дні вона отримала від нього повідомлення: «Живий. Цілий. Годований. Не бурчи».

Так почалися їхні воєнні місяці. Він телефонував уривками. Інколи на хвилину. Інколи лише писав: «+».

Цей плюс став для Наталі найдорожчим знаком у світі. Вона могла прокинутися о третій ночі, побачити на екрані одне-єдине «+» – і щасливо заплющити очі.

У травні Віталик приїхав на чотири дні. Схудлий. Засмаглий. Неголений.

Вона побачила його на вокзалі й спочатку просто завмерла. А тоді таки надолужила те ранкове прощання.

– Наталко, люди дивляться, – сміявся він.

– Нехай! Я тебе пів року не цілувала!

Удома він лагодив кран, косив траву, обіймав матір, ходив до сусіда повертати ще довоєнний борг у триста гривень.

Наталя сердилася:

– Ти чого поводишся так, ніби все мусиш доробити?

Віталик замовк.

– Бо люблю, коли порядок.

На четвертий ранок вона вже не стояла біля хвіртки.

Сама залізла в машину, сіла поруч і сказала водієві:

– П’ять хвилин нікуди не їдемо.

– Наталко…

– Мовчи.

Обхопила Віталика за шию і довго не відпускала.

– Оце тепер їдь.

– Точно?

– Ні. Але їдь.

Восени зв’язок став гіршим.

Спершу Віталик не відповідав добу. Потім дві.

На третій день зателефонував його побратим.

Говорив обережно. Сказав тільки, що після важкого бою кількох хлопців не можуть знайти. Що все з’ясовують. Що треба чекати.

Наталя після розмови довго сиділа на кухні, тримаючи телефон обома руками.

А потім написала Віталикові: «Чуєш мене? Тільки не смій. Я ж тебе не доцілувала».

Повідомлення не доставилося.

Вона писала наступного дня.

«Віталику, помідори цього року дурні якісь. Ти б уже приїхав і пояснив їм, як рости».

Ще через день:

«Твоя мама каже, що ти впертий. Я сказала, що знаю».

Потім:

«Я сьогодні купила твої улюблені цукерки. Не з’їм. Чекають тебе».

Минув тиждень.

Другий.

У селі вже боялися зустрічатися з Наталею очима.

А вона щоранку ставила на кухні дві чашки.

– Чого дві? – тихо запитала свекруха.

– Бо він каву питиме.

– Наталочко…

– Мамо, він питиме каву.

На двадцять третій день телефон задзвонив о 6:17.

Номер був незнайомий.

– Алло?

Кілька секунд – лише шум.

Потім чоловічий голос:

– Це Наталя?

Вона сперлася рукою об стіну.

Вона могла прокинутися о третій ночі, побачити на екрані одне-єдине «+» – і щасливо заплющити очі. 

– Так.

– Ви дружина Віталія?

– Так…

– Записуйте адресу лікарні.

Наталя перестала дихати.

– Він живий?

У слухавці знову щось зашурхотіло.

І раптом десь далеко вона почула:

– Наталко…

Телефон мало не випав із рук.

– Віталику?!

– Я тут.

Вона плакала й сміялася одночасно.

– Ти де був?!

– Довго розповідати…

– Я тебе вб’ю!

– Оце вже впізнаю свою дружину.

Наталя притиснула телефон до щоки.

– Віталику…

– Що?

І сказала те, що двадцять три дні повторювала порожній кімнаті:

– Я ж тебе не доцілувала…

На тому кінці запала тиша.

А тоді він дуже тихо відповів:

– То я й повертаюся.

…На кухонному столі досі стояли дві чашки.

Наталя вимила їх, витерла рушником і поставила поруч.

Цукерки вона теж не чіпала.

Бо деякі обіцянки треба неодмінно виконати. Особливо ті, заради яких люди повертаються з війни.

Зореслав СТОЖАР.