Осколки летіли на Білорусь за кілька кілометрів: як волинська бригада відбивала в «сябрів» бажання нападати

Він прийняв бригаду у березні 2022 року, коли не було майже нічого — лише велике бажання захистити країну в критичний момент її історії. Добровольці, стрілецька зброя і жодного бойового досвіду. Та за чотири з половиною роки «Сталева Сотка» пройшла бої на Київщині, надійно облаштувала кордон із Білоруссю, воювала в Серебрянському лісі, зупиняла прорив ворога біля Очеретиного, пройшла найтривалішу битву цієї війни — за Торецьк, а зараз стримує противника в районі Костянтинівки. Стала механізованою бригадою Сухопутних військ, однією з найтехнологічніших у Силах оборони.

Кілька днів тому полковник Руслан Ткачук здав посаду комбрига і призначений заступником командира 19-го армійського корпусу, до складу якого входить і 100-та бригада. Це його перше велике інтерв’ю після переходу на нову посаду — і, по суті, перша спроба проговорити всю історію «Сталевої Сотки» від першого дня і до сьогодні.

Повністю інтерв’ю – тут. А ми пропонуємо ту його частину, де йдеться про підготовку кордону з Білоруссю на волинській ділянці до відбиття ймовірної атаки.

— Після Київщини ви повернулися на Волинь, і ключовим завданням стало облаштування кордону.

Це період колосальної роботи. Ми вже мали перший бойовий досвід одного з батальйонів і розуміли: якщо почнеться вторгнення з цього напрямку, легко не буде. Ми були заряджені на роботу.

Волинь — узагалі унікальна область унікальних людей, однодумців. Ми збирали голів громад, голів районних адміністрацій, обласну військову адміністрацію, мерів — і все швидко знаходилося: будівельна техніка, матеріали. Ми облаштовували опорні пункти, рили протитанкові рови, взаємодіяли з прикордонниками. Волинська місцевість трохи заболочена, там є бар’єрні ділянки, які противнику було б важко пройти — ми це все використовували.

Наша смуга відповідальності тоді — 215 кілометрів державного кордону. Я народився в Рівненській області, на Волині раніше бував хіба на Світязі чи в Луцьку. А за той час я пройшов той кордон пішки — весь, і по кілька разів. Ставив завдання: тут обладнати, тут затягнути малопомітними перешкодами, сітками, побудувати траншейну лінію, вибудувати систему спостереження. Приїжджали командувачі, ми показували, як готуємося. Просто колосальну роботу зробили.

З мінування те саме: всі проїзні, прохідні ділянки — тотальне мінування, залишення проходів, розробка паспортів об’єктів, формуляри. Працювали всі: органи влади, місцеве самоврядування, трактори копали, солдати постійно будували укриття, взводні й ротні опорні пункти.

Я тоді зробив основний командний пункт бригади в лісі. Приїхала Головна інспекція Міноборони подивитися. Це повністю ліс — ми не зрізали жодного дерева. Побудували командний пункт, де самих тільки ходів сполучення між секціями було понад кілометр, а зали — під землею, з вентиляцією. Ми могли повністю управляти, не виходячи нагору: там і їдальня була під землею.

І головний інспектор мені каже: 36 років в армії — а мені на той час було всього 36 років — і я ще такого не бачив. А це тільки війна починалася. Тепер усі зариваються під землю, всі розуміють, що так можна замаскувати командний пункт і бути надійніше захищеним. А ми це вже тоді зробили.

— Люди прийшли воювати, а їм довелося копати. Як ви це пояснювали?

Насправді не тільки копати. Ми проводили навчання, тренування. І провокації також були — неодноразово з того боку колони техніки підходили до кордону, ніби перетинаючи його. Або вони щось планували, або готувалися, або це була провокація, щоб відтягнути наші сили.

І я в цей час планував навчання. Виставляли протитанкові гармати на пряму наводку, протитанкісти стріляли з РПГ. Ми підривали дороги — усе було вже заміноване. Підриви були такої сили, що на територію Білорусі осколки летіли за кілька кілометрів. Вони це все бачили і розуміли, що легкої прогулянки не вийде.

Ми відпрацьовували штурми, відбиття пунктів пропуску. Кілька разів, коли вони виїжджали, ми вже були готові — починали задимлювати територію. Вони бачили це й розверталися назад. Вони теж усе розуміють: у них там і камери, і постійне спостереження. Бачили ті протитанкові рови, ті інженерні загородження. Розуміли, що буде дуже тяжко, і тими силами, що в них тоді були, вони, напевно, не змогли б.