До обійстя Надії та Олександра Цаликів, які мешкають у Ратному, віднедавна частенько навідуються гості. Річ у тім, що кілька місяців тому у цій господі прописались...африканські страуси...
До обійстя Надії та Олександра Цаликів, які мешкають у Ратному, віднедавна частенько навідуються гості. Річ у тім, що кілька місяців тому у цій господі прописались незвичні, навіть екзотичні для поліського регіону птахи — африканські страуси. Кожному, хто чує таку новину, кортить на власні очі побачити найбільших у світі птахів. Олександр Павлович не боронить. Люб’язно показує і розповідає про них усе, що сам знає.
НА ОБІД – СІЧКА З КАПУСТОЮ Перше запитання, яке, мабуть, хвилює усіх: чи не холодно цибатим, адже живуть вони у звичайнісінькому хліві, а вдень гуляють просто неба? Олександр Цалик усміхається і каже, що птахи почуваються комфортно у нашому кліматі. Вони дуже легко пристосовуються і виживають у найскладніших умовах. За допомогою багатьох способів страуси регулюють температуру свого тіла. До прикладу, у холодну погоду вони керують втратами тепла, вкриваючи стегна крилами. Крім того, ці птахи не схильні до усіляких хвороб, тому й не потребують ані спеціального раціону харчування, ані профілактичних щеплень. До Цаликів я завітала обідньої пори, коли Олександр Павлович саме збирався годувати своїх птахів. Яким же було моє здивування, коли на “обідній стіл” він запропонував трьом страусам відро січки, розмішаної з нарізаною капустою і вівсом. — Оце і все?— перепитала. — Так, їм цього досить. При цьому не мудрую, де взяти вітаміни. У страусів дуже міцна травна система. Вони до харчів не вибагливі. Залюбки споживають моркву, капусту. А щоб поповнити запаси кальцію у їхньому організмі, я навіть даю їм кістки, які не догризли собаки. Часто спілкуюсь з колегами-закарпатцями, у яких брав страусенят. Вони підходять до відгодівлі птахів професійно. Створюють їм спеціальні умови, наближені до тих, у яких страуси звикли існувати в природі. Годують лише люцерною і зерном. А виявляється, що мої чотиримісячні страуси і зростом на сантиметрів сорок вищі, і у вазі значно більше набрали. ВСЯ ЄВРОПА ЇСТЬ ЦЕ М’ЯСО За словами Олександра Павловича, головну роль у тому, що у його господарстві з’явились страуси, відіграв випадок. Влітку поїхав він відпочивати з донькою на Закарпаття. І як на те, у самому центрі міста в автомобілі відвалився глушник. Звернувся за допомогою до незнайомого чоловіка і той не відмовив. А коли розговорились, з’ясувалось, що новий знайомий Олександра Цалика — власник магазину екзотики. В Олександра Павловича аж очі засвітились, коли почув про це, бо він завжди славився як любитель чогось неординарного і незвичного. — А страуси у вас є?— жартома запитав у закарпатця. — У моєму магазині нема, але я знаю, де можна взяти. Так Олександр Цалик опинився на страусиній фермі. Таких в Україні лише до двох десятків налічується. Тут ратнівчанин дізнався про тонкощі бізнесу, який тільки-но почав зароджуватись у нашій державі. Виявляється, страусине м’ясо сьогодні найпопулярніше у Європі, тому що дуже корисне й екологічно чисте. Екзотичного птаха вирощують у Бельгії, Голландії, Польщі і навіть у Фінляндії. Тому в Україні він почувається майже як у себе вдома. М’ясо птаха надзвичайно корисне для людей, які страждають на серцево-судинні захворювання. Крім того, ця гігантська пташка приносить суцільний прибуток у розумінні використання всіх частин тіла — від вій до кігтів. Вії продають виробникам пензлів для художників. Страусине пір’я закуповують організатори карнавалів і коштує воно до 300 доларів за кілограм. На особливу увагу заслуговує шкіра, з якої можна пошити вбрання, починаючи від капелюшка і закінчуючи чобітками. Кігті страуса використовують для шліфування алмазів, а жир має протизапальний і протиалергенний ефект. У Європі у зв’язку з поширенням коров’ячого сказу і курячих хвороб попит на страусине м’ясо далеко перевищив пропозицію. В Україні страусівництво тільки-тільки зароджується, а тому Олександр Цалик поки що не планує робити на своїх страусах великий бізнес. — Мені було просто цікаво спробувати розводити страусів у наших умовах, — ділиться думками Олександр Павлович, — хотілося довести, що це можливо. ЯЙЦЕ ВАГОЮ ПІВТОРА КІЛОГРАМА У своє й без того чималеньке господарство — адже у Цаликів живуть ще й бультер’єр, кавказька вівчарка, четверо котів, четверо співучих канарок, пара співучих папуг, індокачки — Олександр Павлович привіз страусенят у місячному віці. Його знайомі закарпатці яйця птахів завозять із Угорщини. Закладають їх в інкубатор і через 42 дні маленькі пташенята з’являються на світ. Щоправда, зовні вони чомусь схожі на їжаченят. І лише через кілька тижнів у них можна упізнати страусенят. У природних умовах майбутнє потомство висиджує самець. Забрати яйця з гнізда не так то просто. Щоб зробити це, потрібно скористатися цікавістю страусів: одна людина відволікає пташку, а інша у цей час буквально краде яйце. Статевої зрілості птахи досягають у віці двох—трьох років, тоді тільки й можна розпізнати стать страуса. За словами Олександра Цалика, кожна самка несе до сотні яєць вагою півтора кілограма (уявляєте, яка яєчня виходить з одного яйця!). — А чи не боїтеся своїх страусів, — запитую у господаря, — вони ж он і на зріст вас перегнали, і ноги такі міцні мають? — Ноги у них і справді міцні. Вони здатні розвивати швидкість до 70 кілометрів за годину. У пошуках їжі у природних умовах ці птахи до 50—60 кілометрів можуть “намотувати”. Але мої — спокійні: поїдять і сидять увесь день. Вони у мене навіть ласкаві, бо ж усе залежить від того, як господар до птаха ставиться. “КОЛЬОРОВИЙ” ФОТОГРАФ ЛЮБИТЬ ТВАРИН Олександр Павлович із дружиною Надією Орестівною до Ратного переїхали з Тернопільщини. Покидало їх трохи, поки у поліському краї оселилися. Певний час жили у військовому містечку Балаково і в Куйбишеві. Але прижитися на російській землі так і не змогли. Повернулися на Тернопільщину. За фахом Олександр Павлович — телевізійний майстер. Але обставини склались у житті так, що довелося й фотосправу опанувати, і дружину навчити фотографувати. — У 1984 році, працюючи у фотоательє у Підволочиську, зробив першу кольорову фотокартку. Відтоді мене й почали називати “кольоровим” фотографом, — розповідає Олександр Цалик. — У Ратне запросили на роботу, дали житло. Так і залишились. Кілька років працював у фотоательє Ратнівського будинку побуту. А як Україна стала незалежною, разом із дружиною вирішили сімейний бізнес організувати. Так Олександр Цалик став першим підприємцем у селищі, відкривши приватну фотостудію. У його господарстві ніколи не було свиней чи корови. — Мені, — каже, — більше до вподоби екзотичні тварини, які приносять не лише користь, а й естетичну насолоду... Поки ми розмовляли, на колінах в Олександра Павловича мирно спало і тихенько муркотіло кошеня. — На вулиці підібрав, — зізнався чоловік, — хтось викинув, а мені шкода стало. От і живе тепер у нас. Дружина, донька і син розділяють мою любов до тварин. Олена ДУДКЕВИЧ. смт Ратне.
