На мою долю випало стільки випробувань, що уже й вистачило б. Тим часом череда їх переслідує мене й далі...
На мою долю випало стільки випробувань, що уже й вистачило б. Тим часом череда їх переслідує мене й далі... Я похоронила дуже доброго чоловіка, який все життя оберігав мене, допомагав, як міг, був надійний, врівноважений. Після його смерті думала, що збожеволію — спала на добу лише по дві години, думала не винесу цю тяжку ношу. Та минув час, випадок подарував мені зустріч з хорошою людиною. Згодом ми стали жити разом. Спочатку все було добре, ми не забували покійних чоловіка і дружину, ходили на їх могили, носили квіти, прибирали. Так було, поки ми одного дня не зрозуміли, що зробили помилку, що в нашому віці, коли під шістдесят, неможливо скласти хороші стосунки, щоб комусь не було від того важко. Два з половиною роки ми прожили, як у казці. А зараз навіть боляче це згадувати. На жаль, нас ніхто не попередить, не застереже від вчинку, за який доводиться платити неймовірно високу ціну. Мені зараз здається, що об мене витерли брудні ноги. Я пишу цей лист для того, щоб люди читали, на моїх помилках вчилися і не робили своїх. А ще б я хотіла знайти співрозмовників через листування — в мене зараз важкий період, і листи будуть, як заспокійливі краплі. Будь ласка, пишіть мені. А, може, хтось потребує допомоги — я із задоволенням допоможу прибрати, попрати, приготувати... На жаль, таке життя: наші добрі, вірні друзі відходять у Вічність, а ми остаємось сиротами. Які б добрі не були наші діти, вони зайняті вихованням наших внуків, в них немає часу займатись нашими проблемами (вистачає своїх). Ми ж нікому не потрібні. А те, що доля ще раз посміхнулась, виявилось ілюзією. Н. м. Луцьк.
