БАТЬКОВЕ ПОЛЕ

ЯК СОЛОНЕНКІВ РІД ВИКОРІНЮВАЛИ
Дивна закономірність: з літами людині щораз яскравіше згадується початок життя. У Солоненка-старшого з маленького села Гаєнка Горохівського району дитячі спогади пов’язані з татовою господаркою, дідовою пасікою на 25 вуликів, полем у Новинах, яке згодом мало стати його полем. Був наймолодшим з чотирьох дітей і єдиним сином.
— Дочкам дід дав по гектару поля, як видавали заміж, а між синами ділили решту. Як було багато дітей, то мусили дробити грунт. Жили великими родинами, було по кілька невісток у хаті. Мій тато — родом з Михлина, а мама — з Губина. Привів він її у дідову хату, а там ще й мій дядько з дядиною жили і їхні діти. Мирилися. Дідуньо усім керував. Був він не хтозна -який багач, а дітей мав шестеро, усім треба було дати на чому хазяйнувати. Але й не бідували, добре жили,— згадує Володимир Петрович, який недавно, на Миколая, справив сімдесят другі іменини.
Малим був, а пам’ятає, як переселилися на хутір у нову хату. Земельна реформа давала селянам змогу краще хазяйнувати. На той час батько мав одинадцять гектарів поля, постійно купляв грунт. Були й заможніші сім’ї. У Ковтунів, Коробіїв було по 25 гектарів. Хто не лінувався — міг розжитися з хазяйства. Коней мали добрих. Кожен раз лошака, як підросте, можна було вигідно продати. Худоба велася.
— Хутір наш у Новинах був, за півтора кілометра від села. Все на місці, своя земля навколо хати. Хліва великого збудували, на клуню встигли лісу навозити. Як бабуня померла, дід до нас жити перейшов. Був вроджений агроном, хоч і не мав освіти. Знав коли, на якому куску, що і як посіяти, щоб вродило. А ще був добрим пасічником. Бджоли його ніколи не кусали. Я, малий, бувало весь опухну від укусів, бо ж хочеться знати, що дідуньо біля вуликів робить. А йому хоч би що, бджоли на нього сідають, а він до них посміхається, прибалакує,— мружить очі наш співрозмовник, погладжуючи сиву бороду.
Каже, що таку саму бороду мав колись дідуньо Онуфрій, і що завжди хотів бути на нього схожим. Бо ж то був господар.
Батько мав трохи грамоти, у церкві старостував, цікавився новинами хазяйнування на західноєвропейський манер. Прикладом того були чеські хутори з добротними мурованими будівлями, з передовими на той час методами землеробства. Ходив по людях і журнал “Сільський господар”, в якому друкувались корисні поради на всі випадки селянського життя.
— Хто б що не казав, тут, на Західній Україні, у тридцятих роках вже було культурне хазяйнування. За добрим чоловіком жінка із сапою в полі не гнула спини. Було кіньми так вироблять землю, що ні зілинки. Жінки — більше на кухні. Пекти, варити вміли, і ще ходили вчитися куховарити,— приєднується до розмови Катерина Мартинівна, яку чоловік досі жартома називає “австрійкою”, бо родом вона з Галичини.
Втім, у старшої господині цього дому, як згодом з’ясувалося, два імені. Охрестили Стефанією, а життя змусило у дівоцтві чужим ім’ям назватися, коли довелося зі свого села на Сибір їхати, вслід за батьками. Там, у Сибіру, вони й познайомилися, побралися.
Про ті страшні кривди, яких зазнали їхні родини, обоє згадують з невимовним болем. Нова влада зробила все, аби викорінити добрих сільських господарів. Петра Солоненка, як уже совєти вигнали німців і брали до армії сільських чоловіків, обмовив сусід, сказав, що той намовляв його тікати вслід за німцями. Кагебісти людей провокували, змушували, щоб одні одних продавали. Батько божився, що не збирався їхати з німцями, бо як спалили в Красному Саді родину братову, то він переконався, що й німці, і совєти — то однакове лихо. Ніхто не слухав — дали десять літ тюрми.
Треба було хазяйнувати самим.Дідуньо вже за кіньми ходити не міг, доводилось малому Володьці і за плугом ходити, і косити, і молотити разом з сестрою.
— Ні клаптика землі в нас не облогувало. Як сьогодні пам’ятаю, треба було того року здати 60 центнерів збіжжя державі. Поставка — то було головне, хоч вмирай, а мусиш здати,— продовжує Володимир Петрович. — У нас вродило добре, уже, вважай,все здали, зосталося ще раз завезти. В понеділок ми з сестрою цілий день зерно віяли, мішки на віз складали, щоб у вівторок зранку їхати. Матір чогось до сільради покликали, переписували, хто в сім’ї є, то, дякувати Богу, мама діда не згадала чи забула, чи вже душа її біду чула.
А на другий день ще вдосвіта — грюкають у двері. Я був уже встав, коням дав їсти, та й ще приліг. Мама галушки якраз заходилася варити, руки в тісті. Увірвалися: “Де оружиє?”. Стали в хаті, в коморі все перевертати: “Година на збори! З собою брати тільки пили й сокири, поїдете до білих ведмедів!”.. Мама як стояла — так і впала на землю, знепритомніла.
Так почався їх страдницький шлях на Сибір. Володимир Солоненко не говорив гучних слів, не стверджував, що його родина потерпіла через боротьбу за незалежність України. Казав: “Ми трималися свого”. Вигнали їх з дому, в чім були. Сестру з малою дитиною не пошкодували, бо швагро,як і батько, теж був засуджений. Мати голосила: “На голодну смерть нас везуть, діти”...
Відривалися від рідної землі з кров’ю, і ті рани, здається, кровоточать і досі.
НАШІ ЛЮДИ СКРІЗЬ ДАЮТЬ СОБІ РАДУ
Обійстя Солоненків ми впізнали здалеку, зайвий раз ні в кого не перепитуючи. У видолинку вільно розкинувся хутірець, на обійсті налічили більше десятка будівель, чепурних, розфарбованих у біло-голубі кольори. З-поміж них виділявся добротний хлів з гарної червоної цегли, в якому можна тримати цілу ферму. Кілька собак-сторожів в огорожі, чесно виконуючи службу, викликали господаря з хати. Міцний, приземкуватий чоловік ступав тяжко, пересилюючи біль у ногах.
— Шахта дається взнаки,— пояснив, запрошуючи до хати. — Хлопчиною робив нарівні з дорослими. Тягнеш було триметрову лісину, щоб кріпити, а ноги в колінах тенькають, тремтять з натуги. Бо ж і в голоді, і в холоді були. Це вже згодом і в Сибіру розжилися. Наші люди скрізь дають собі раду.
Спочатку чорно бідували, жили в бараках: на нижніх нарах — одна сім’я, на верхніх — друга. У шахті, під час перекуру, старі шахтарі питаються: “Сколько ж у тебя земли?”. Казав, як було, а ті сміялися: “Так какой же ты кулак?”. Там же простори неміряні, сіна коси — скільки хочеш, худобу тримай — аби було бажання.
У шахтарському посьолку Маганак, що в Кемеровській області, місцеві дивилися на них, як на диваків. Після зміни — город копають, худобу порають, живність всяку розвели. Як оженився, зі старого складу зробили хату на дві половини, з сестрою на одному дворі жили. Вернувся з тюрми батько, відсидів десять літ від дзвінка до дзвінка, пішов у радгосп робити. Роздобув там корову симентальської породи — 30 літрів молока на день давала. Трудилися, щось з того й мали. А додому все одно тягнуло.
— Як здох Сталін, то я у відпустку перший раз на Україну приїхав. Дістався до Михлина — і бігом на свій хутір. Аж заболіло в грудях: хати вже не було, розібрав хтось і забрав. А у хліві розмістили колгоспну тракторну бригаду. Постояв, згадав, як нас з дому виганяли, як везли у товарняках, наче худобу, як мене, пацана, гонили на кожній зупинці виносити з вагонів трупи замерзлих, опухлих з голоду жінок і дітей... Ні, думаю, хоч наше хазяйство й розграбоване, а я все одно вернуся,— розказував “сибіряк” Солоненко, якого справді згодом так називали односельчани, пізнаючи у змужнілому приїжджому землякові Володьку з хутора Новини.
Перший раз зібралися тікати з Сибіру на початку 60-х. Уже й хату продали, худобу, на чемоданах сиділи. Та перед самим від’їздом стало відомо, що в Україні таким, як вони, нема місця. Лишилися знов без даху. Тоді й взявся Солоненко ще раз будуватися. Хату таку заклав, що більшої в їхньому селищі не було — 100 кубів лісу пішло.
— Вечорами потім до нас люди, як до клубу сходилися. Місця багато, чоловік величезні акваріуми з рибками поставив, клітки з папугами, канарейками. І в хаті все було, і машину купили, бо ж на шахті платили добре,— а все чогось не вистачало,— раз по раз доповнює чоловіка бабуся Катерина.
— Ясно, чого бракувало — на Україну хотілося. Батьки просили, щоб в рідному селі поховав. Переживав і за дітей — боявся, щоб не поодружувалися з росіянами. Тому недовго новою хатою тішилися, усе покинули, і як тільки стало можливо — вернулися,— каже господар привітної, просторої оселі у Гаєнках.
У Новинах тепер онук сіє
Міг купити дім в Луцьку, але вибрав старе чеське хазяйство у маленькому селі. Дуже вже хлів сподобався, підвали муровані, бо чех той мав власну цегельню і робив усе на совість. Решту всього сам набудував. Пішов на ковбасню у Горохові працювати — директор виявився однофамілець, боявся, аби не подумали, що родич репресованому, порадив перевестися у сільпо на роботу. Так у системі райспоживспілки й до пенсії доробив, і вийшовши на пенсію, ще продовжував працювати.
Хазяйство завжди тримали велике. І не тільки ту живність, з якої користь, а й для краси, для душі. Ходив подвір’ям разом з курми павич, у голуб’ятні туркотіли рідкісні породи голубів, яких привезли аж з Сибіру, і навіть мавпу купив був Солоненко на львівському базарі. Тепер “екзотики” поменшало.
— Нема здоров’я,— зітхає Володимир Петрович. — Ще кілька років тому вірив, що буду розширювати господарство, землі добивався. Усе, як в Михлині бував, на своє поле тягнуло. Наше ж. Батькове. Онук мій у Михлині шоферував, то попросив, аби йому вділили саме на тому місці землю. Разом з ним сіємо.
“Відвоював” Солоненко-старший більше двох гектарів поля. Тільки от біда — навіть через хату перейти трудно, не те, що землю обробляти. Син з невісткою тепер хазяйнують. Тримають пару коней, на подвір’ї стоять аж три вози. Донедавна мали в хліві вісім корів. Торік шість продали, шкода було молоко за безцінь віддавати. А раніше, бувало, по 14—15 тонн молока здавали щороку.
Метка й хазяйновита невістка Ніна краяла пухкий домашній хліб. Сама пекла, зі свого борошна. Смачний хліб, хоч і важко дається. Здоров’я треба покласти, щоб із господарства мати вигоду.
— Тепер люди відвикли так робити, як колись,— міркує Солоненко. — Колись парою коней десять гектарів хазяїн обробляв, а тепер, як у нас, — два, й то нарікають. Навчилися люди легше жити, побачили, що простіше десь щось вкрасти, схитрувати, аніж на землі жили рвати. Та й держава селян не заохочує господарювати ані цінами на продукцію, ані увагою до їхніх проблем. Нема малої техніки, дешевих кредитів. Зрештою, нема стабільності, впевненості.
— Вже не раз держава людей обдурювала. То обіцяли, що повернуть гроші за втрачене добро. Склав чоловік список: коні, худоба, реманент, пасіка, будівлі — усе ж пропало, як вивозили. Усе хазяйство оцінили в 70 тисяч купонів. Ми їх і не брали, щоб не було тієї слави. А я за своїм і не зверталася нікуди, бо знала, що марно,— констатує жінка.
Більш п’ятдесяти літ минуло, як побралися. Багато всього пережили разом. Обоє тепер ходять з паличками. Але зберегли головне — коріння свого роду, яке знов живиться силою рідної землі.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА.
Фото Ростислава ХВЕНЯ.