Хочу з допомогою газети поставити декілька запитань коханій людині, якій, як не дивно, я ще й досі вірю...
Доброго дня, пані Катерино! Хоч із запізненням, дозвольте привітати вас із святами. Бажаю здоров’я, щастя, успіхів в роботі та терпіння до наших листів. Подрузі, матері ми не можемо відкрити того, що відкриваємо вам. Дякую за добірку, яка зворушує ще незачерствілі душі. Хочу з вашою допомогою поставити декілька запитань коханій людині, якій, як не дивно, я ще й досі вірю. А запитань є багато — так само і багато міркувань навколо них... Для чого ти увійшов у моє життя без стуку? А я тебе так легко впустила, ніби ми давно були знайомі. Навіщо ти вцілив мені в саме серце, в якому ще не зарубцювалась попередня рана? Хіба ж ти не знав, що восени рани довго не заживають, а в літо нам вже не повернути. Невже ти забув нашу клятву бути завжди вірними один одному? Невже не знайшов для мене хоча б хвилинку, щоб привітати з Новорічними святами? Чому ти уникаєш телефонної розмови? Що трапилося? Яка “чорна кішка” пробігла поміж нами? Невже мене ще раз покарано нещасливим коханням? Але ти не бійся мого кохання... У нього вже сил нема, Святковим рясним клечанням Під ноги упало нам. Упало й прив’яло, бідне, А ти по нім — чобітьми... Й ніхто його не підніме, Якщо не піднімемо ми. А я вже не можу. Досить У серці й душі руїн. Лиш тужно луна голосить Над вбитим коханням моїм. ПОЛІШУЧКА.
