ЗІРВАНО МАСКИ І «РОЖЕВІ ОКУЛЯРИ». ПОЗМАГАЄМОСЬ, ІГОРЕ ПЕТРОВИЧУ?*

Останнім часом мені доводиться жити з дещо дивними відчуттями, які важко пояснити. Але спробую, бо іноді дуже важливо розповісти і самій собі, й іншим людям про нові власні відкриття

Олена ГОЛЄВА, кандидат у народні депутати по виборчому округу №22


Я вперше беру участь у такому доленосному процесі, як вибори до Верховної Ради. І приймаючи для себе рішення стати учасником перегонів, я не підозрювала, що моя власна уява цього процесу є такою ідеалістичною і наївною. Саме так, не зважаючи на досить вагомий життєвий і навіть політичний досвід, навіть у кошмарному сні не уявляла собі, наскільки жорстким, безкомпромісним, брудним і аморальним є процес виборів. Практично всі стереотипи, які базувались на розумінні того, що існують межі, за які не може переступати нормальна людина, нині порушені. То є доволі болючий процес, але певною мірою і позитивний. Адже розуміючи, на які аморальні кроки здатні твої суперники, можна продовжувати боротьбу без «рожевих окулярів». Так вона буде навіть ефективнішою.
Можна довго розказувати, в чому, власне, полягає зміст тих моїх вже колишніх стереотипів — від елементарної самоповаги та поваги до жінки і до ілюзій про існування хоч якихось неписаних правил. Але то — внутрішнє. Найголовніше, що я зрозуміла останнім часом, — дійсно потворна ситуація із тим явищем, яке називають свободою слова. Ні, в мене ніколи не було ілюзорного ставлення до цього поняття — розумію, що майже кожен ЗМІ комусь належить, нехай політикові чи промисловцеві. І це, звичайно, позначається на редакційній політиці. Тому я, скажімо, не здивувалась, коли перед початком виборів моя авторська телевізійна програма «Народний адвокат з Оленою Голєвою» була викинута з ефіру. Але події останніх днів мене не те що дивують — вражають.
Хіба для когось є таємницею те, що кандидат у народні депутати Ігор Палиця має вплив на чималу частку місцевих ЗМІ? Хіба лучани не бачать, що критика Ігоря Петровича є явищем практично неможливим як у телеефірі, так і в Інтернеті? Тож сказати про цього кандидата правду практично неможливо. Ну, нехай. Для нього ці вибори «последний и решительный бой». Він знає свої слабкі місця, але не вважає за потрібне щось пояснювати лучанам — зручніше витратити пару-трійку мільйонів доларів, зароблених на нафті та газі, на купівлю ЗМІ, заткнути їм рота і спокійно розносити по квартирах гривні та розклеювати у небачених масштабах рекламу себе, коханого.
Всі про то знають, але мовчать. 12 кандидатів, крім нього, у Луцьку. І всі — як води в рота набрали. Так сталося, що я першою порушила це неписане табу, розказавши в телеефірі про начебто загальновідомі речі: про дуже цинічні голосування «опозиціонера» Палиці у Верховній Раді — за Харківські угоди та регіональний мовний закон. Так, я характеризувала ці голосування як зрадливі і продажні — повторюю це ще раз, бо переконана у своїй правоті. Сказала й про інші потворні речі. Про те, що «нагнули» навіть педагогів луцьких шкіл, які, нехтуючи власною гідністю, вимушені розказувати школярам, як багато робить для міста Ігор Палиця. Я сказала, що це — аморально і цинічно. І повторюю це ще раз.
…На ранок після ефіру отримали погрозливий СМС. Останнє слово було — «Ждите». І — почалося. Як і у випадку з Клімчуком, на мене полився бруд з усіх боків: починаючи від місцевих інтернет-ЗМІ і аж до каналу «1+1», який належить партнерові, а фактично — роботодавцеві Палиці: олігарху Ігорю Коломойському. Я не хочу зараз зосереджуватись на маразматичності «компромату», який «нарили» служаки Коломойського і Палиці. Вони діють за принципом гітлерівського міністра пропаганди Йозефа Геббельса: «Чем чудовищнее ложь, тем охотнее в нее верят». Гадаю, що це — тільки початок, і невдовзі я дізнаюсь про себе і своїх близьких багато «цікавого»…
Останній «привіт» від Палиці — передана через третіх осіб пропозиція зняти з перегонів свою кандидатуру. Тобто — розчистити йому шлях до парламенту. Він, схоже, не бачить більше конкурентів, окрім мене. Що ж, це приємно.
Тож відповідаю — такого щастя я вам, Ігоре Петровичу, не подарую. Скільки б не старалися ваші сатрапи, виливаючи на мене все нові порції бруду. Бо я не хочу давати вам нової можливості вести країну до справжньої прірви. Бо ви за друге президентство Януковича готові проголосувати, не говорячи вже про інші «дрібнички», в яких дуже зацікавлені ваші друзі-регіонали.
Шкода, що Палиця не спроможний на чесну боротьбу. Шкода, що йому по-заячому підіграють інші кандидати. Шкода, що все продається – навіть чоловіча честь і мужність. Шкода, що із «Тим-хто-все-купив» на виборчій арені залишилася тільки я одна. Причому в умовах дуже обмежених можливостей донести свою думку. Ігор Петрович нагадує мені одного з головних героїв казок про Гаррі Поттера: чорного мага на ім’я Воландеморт. Він усіх так зажахав, що отримав прізвисько «Той, кого не можна називати».
Що ж, позмагаємось. Я, звичайно, не Гаррі Поттер, але і в Палиці немає чаклунської палички… Лише гроші, а вони далеко не все вирішують.
Отакі, панове, чудові відкриття зробила я останніми днями. У будь-якому разі — то є досвід, а будь-який досвід є явищем позитивним. А пану Палиці хочу сказати: не підрахунок грошей поставить точку у нашій боротьбі, а підрахунок голосів. Хоча ви і тут, мабуть, докладете адмінресурсу. Але чи буде його достатньо?