ВЛАДИКА ВОЛОДИМИР: «ЛЮДИ ЗАВЖДИ ПАМ’ЯТАТИМУТЬ ТИХ, ХТО НЕ ЗРАДИВ ЇХНЬОЇ ДОВІРИ»*

Преосвященніший Володимир переконаний, що довірою людей треба дорожити!

Владика Володимир, єпископ Володимир-Волинський і Ковельський, є однаково значущим авторитетом як для православних, так і для людей, які ще тільки торують стежинку до Бога. Відкритий і мудрий, він дає можливість кожному, хто шукає поради й настанови, хто розгублений і зляканий змінами кожного нового дня сучасності — просто подзвонити йому на мобільний. Номер відкритого серцем архієрея — на сайті єпархії


Вікторія ШЕВЧУК

— Владико, з якими бідами найчастіше приходять до вас парафіяни?
— Як не прикро, найчастіше до мене звертається молодь — вінчані пари, які розлучаються в силу різних причин. На другому місці — інші сімейні проблеми. Старші люди порушують питання соціальної допомоги.
— Волинь — прикордонна область. Багато її жителів шукають кращої долі за межами рідної землі. Внаслідок тривалої розлуки руйнуються сім’ї, діти виростають без батьківської опіки…
— На Волині ця проблема не має загрозливих масштабів. Переважно люди «човникують» і надовго не відлучаються з дому. А от, скажімо, на Івано-Франківщині, Львівщині це питання дуже болюче. Якось я летів із Барселони до Києва, то у Львові зійшли з борту 95% пасажирів. Усі вони були заробітчани, які дорогою читали «Молитвослов». Дійсно, це проблема для держави та суспільства, це душевний біль для громади. Що може бути гіршим, ніж сироти при живих батьках?
— Владико Володимире, але багато батьків вважають, що для дітей головне — матеріальні статки. Мовляв, є сучасний мобільний телефон, комп’ютер — значить, батьки зробили все, що від них залежало.
— Не буду категорично стверджувати, що комп’ютер — це зло. Навпаки, це — позитив, здобуток цивілізації. Але наша людська суть слабка, ми не знаємо міри, тому добро обертається на зло. Як казав апостол Павло: «Все мені дозволено, але не все є корисним; все мені дозволено, але ніщо не повинне володіти мною» (1-ше Послання коринфянам, 6:12). Так і комп’ютерні ігри та соціальні мережі, які затягують дітей. Батьки повинні контролювати малюків, повчати, бути прикладом. А найголовніше — спілкуватися з ними. Як подолати цю проблему, має відповідь церква.
— Владико, знаю, що ви у церковних справах часто буваєте за кордоном. Як там вирішують проблему релігійного виховання юних?
— Скажімо, у Білорусі багато уваги приділяють позашкільній освіті. Там дітки не мають часу годинами сидіти за монітором. У сусідній Польщі Закон Божий викладають у школі поряд з іншими навчальними дисциплінами, причому з 1 по 10 класи. Викладачі цього предмету мають дві вищі освіти: педагогічну й богословську. Нам теж треба цьому навчитися.
Сьогодні (чого гріха таїти?) діти мало читають, більше сидять біля комп’ютера. Коли заїжджаю до села й запитую в діток про твори Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Марка Вовчка, дивуюся, що вони не знають. Це багато про що говорить. Я й тепер вряди-годи перечитую те, що вчили в школі. На жаль, в Україні нема конструктивної державної програми позашкільної зайнятості дітей. Держава не докладає зусиль для духовного виховання молодого покоління.
— Відомий вислів зі Святого Письма, що вся влада — від Бога. Але як його сприймати з нашою теперішньою ситуацією в країні…
— У цьому біблійному вислові багато сказано. Як єпископ, тісно спілкуюся з кандидатом у народні депутати Степаном Івахівим. І не тому, що він — представник влади. Насамперед — через його труди. Він працює для Церкви Христової, для імені нашого Спасителя і для процвітання нашої держави. Аби таких молодих, енергійних, добрих людей було більше, то й Україна пішла б уперед. Саме вони мають стати обличчям нашої країни.
— Найперше про Степана Івахіва дізналися як про благодійника, а вже потім як політика?
— Про Степана Івахіва почув задовго до того, як оголосили старт виборчої кампанії. І перше, що мене вразило в цій людині, — та ревність, з якою він ставиться до Волинського краю. Я був здивований, що такий молодий чоловік має і талан, і бажання, і завзяття щось зробити для своїх земляків.
Пам’ятаємо, що вдовиця поклала останні дві лепти до скарбниці церковної, і ця жертва була прийнята. Я вірю, що жертва, яку творить Степан Петрович, прийнята Богом, тому що вона — для нашого православного народу, для нашої держави.
Ця людина має унікальний талан — дарувати людям якесь маленьке щастя. Бо ж знаємо: коли в людини горе і вона поділиться цим горем — це півгоря, а коли щастя і вона ділиться ним із ближнім — це два щастя. А загалом наш поліський народ — щирий та довірливий. І я не втомлююся повторювати, що цією довірою треба дорожити. Якщо він довірить — то раз і назавжди. А якщо відвернеться — то безповоротно. Люди завжди пам’ятатимуть тих, хто не зрадив їхньої довіри.

На фото: Владика Володимир — архієрей із відкритим серцем.