В одному з номерів “Волині” прочитав публікацію “Жінка, яка боїться сексу”. Лист Ірини, з його тривогою і надією, схвилював...
В одному з номерів “Волині” прочитав публікацію “Жінка, яка боїться сексу”. Лист Ірини, з його тривогою і надією, схвилював. Уявляю її молодою, гарною і так хочеться, щоб вона була щасливою. Щоб у неї був коханий чоловік, дітки. На жаль, у цьому світі не одна така Ірина. І коли я знаю, що можу допомогти, то страшний гріх не простягнути руку допомоги... Пригадуються історії з реального життя. Щаслива молода сім’я живе в достатку. Двоє діток — доньці чотири роки, синові — дев’ять. Що ще треба?! Та ось приходить біда. Син тоне в річці. Мати у великому горі просто чахне на очах. Туга з’їдає її. І коли тобі вдається допомогти людині вийти з цієї психологічної травми, що вже переростала у фізичну, коли за якийсь час ця жінка приїжджає до тебе вже усміхнена, то це велика радість. Або інший випадок. Молодий чоловік, якому вже за тридцять. Він одружений, має доньку, живе в сім‘ї дружини. Одне слово, приймак. Чомусь його там не те, що не злюбили — не поважали. Це він дуже важко переживав, впав в депресію, запив. І допився до того, що, здавалось, життя не має смислу. Але стались переміни: переїзд до батьків, тривале лікування, згодом — друге одруження, народження сина. І він, немовби заново народився. Коли приїхав з п’ятирічним сином в гості до мене, то сказав: “Дивись, синку, якби не цей дядя, то не було б ні мене, ні тебе”. Сім’я військових. Є дітки в подружжя. Дівчинці — два роки, хлопчику — шість місяців. Незважаючи на це, чоловіка відправили служити в Афганістан. Дружина сама вдома з дітьми, чоловік воює за “свободу” афганців. Одного разу вона пише розпачливий лист: “Володя, мені важко. Дні, як роки, а я сама. Не здивуйся, якщо я зраджу тобі”. Листа він одержав перед боєм з душманами. В думках слова з листа дружини: “Я зраджу тобі”. Вперед — під кулі... Але доля вберегла. На другий день знову лист прийшов: “Коханий, вибач, прости за попереднього листа. Сама не знаю, чому так написала”. Чоловік живий-здоровий повернувся додому. Минули роки, одного разу невдало пожартував з дружинами офіцерів, на що одна ображено кинула: “Краще б дивився за своєю жінкою”. Будучи напідпитку, вирішив перевірити свою половину. Коли зайшов у квартиру, то вона спала. Розбудивши її та дочку, сказав дівчинці, щоб та брала мамину шкатулку з прикрасами собі, бо мамі, мовляв, ці прикраси вже не потрібні. Імітував, що тримає гранату в руці й говорив, що вб’є маму й себе, бо вона йому зраджує. Невинна жінка пережила страшний шок. І ще тривалий час була у стресі — чула його голос і бачила страшні очі. Подала заяву на розлучення. Чоловік, хоч як вимолював прощення, довго цього прощення не мав. І все ж ця сім’я з часом “реанімувалась”. Але це сталось після втручання психолога, після того, як чоловік допоміг жінці повірити в нього. Ці історії пригадалися мені, коли я читав лист Ірини і відгук на нього. Було цікаво, що ж порадять жінки? Але що можна порадити, коли глибоко в підсвідомості закладена важка психологічна травма, з якої вивести може спеціаліст. Якщо Іринку зацікавить мій лист, і вона захоче моєї допомоги, то нехай звертається в редакцію “Волині”. Для неї я залишаю свій телефон. Найщиріші вітання редакції улюбленої газети. П.С.
