Здається, що йде звичайна передвиборна боротьба, ну нехай трохи брудніша, але чи нам до того звикати?..
У середині 90-х років минулого століття в нашій газеті була така рубрика «Вічні теми». Під нею друкувалися матеріали на теми, які завжди хвилювали людство, у тому числі українське суспільство, просто людей, людину як таку. Я тоді надрукував під цією рубрикою чотири статті: «Свобода», «Нація», «Життя і смерть», «Покоління». Тобто про те, що завжди мене найбільше цікавило, викликало роздуми
Володимир ЛИС, член Національних спілок письменників і журналістів України
І ось цієї осені я зрозумів, що так само продовжують залишатися для мене актуальними теми й назви тих давніх статей, але з особливими відчуттями, особливою гостротою. Більше того, що ці теми, як ніколи, тісно переплетені між собою. Йдеться про свободу і саме життя чи смерть української нації, про те, що отримають у спадок і якими будуть наступні покоління українців. Здається, що йде звичайна передвиборна боротьба, ну нехай трохи брудніша, але чи нам до того звикати? Чого ж висить у повітрі незриме, але повсякчас присутнє відчуття тривоги? Наче обірвалася далека струна, а ми ще не розуміємо, що скрипка без неї не так звучатиме. Або й не звучатиме зовсім. Зате дзеленчать один за одним тривожні дзвіночки — горезвісний закон про засади державної (!) мовної політики, про відповідальність за наклеп… І раптом починаєш розуміти — те, чи виживе нація (а що і хто вона без мови?), питання життя і смерті української мови і національних чеснот, того, якими будуть наступні покоління — гордим народом, здобутки якого знатиме увесь світ, чи отими безголосими рабами малими й німими? — це стосується всіх. І на фоні обіцянок — як завжди, всього й одразу — звучать прямі, часом різкі, але відверті й, головне, правдиві слова про теперішнє життя, про те, що ми можемо втратити, хто є хто, хто чого вартий і як можна реально змінити життя. І тоді поруч зі словами «нація», «життя», «смерть», «покоління» постає оте — «Свобода». Саме так, з великої літери. Це слово на мітингах кінця 80-х — початку 90-х років приходило до нас у пісні голосом гордої грузинки з непокірно-орлиним профілем — Тамари Гвардцителі. Пісню її слухали, з нею йшли в рухівських колонах на міліцейські щити і кордони, лягали на граніт на майбутньому Майдані Незалежності молоді хлопці, котрі у рік відновлення Україною вистражданої незалежності створили свою партію, яку потім назвуть цим коротким, гордим, як єдині подих і видих, словом — «Свобода». І з особливою інтонацією ця однойменна пісня, вже українською, звучала на зборах у Києві, присвячених 20-літтю партії. Придивляючись до цих хлопчиків, які ставали за ці два десятки (тепер більше) років хлопцями, юнаками, мужніми чоловіками, я раптом зробив своє особисте вражаюче відкриття. Ці хлопці (і дівчата) не зраджували своїх ідеалів та ідей, не перебігали до інших партій, не шукали вигоди, а вперто йшли своїм шляхом. Більше того, вони не лише говорили про потребу захистити мову, малий чи середній бізнес, оселі й селянську землю, а й робили це. І коли несправедливо руйнували намети дрібних торговців, які гибіли на холоді, заробляючи якусь копійку для себе і своїх дітей, коли знахабнілі мордовороти проганяли із землі її законних власників, коли голодували на сходинках Українського дому заради мови, яку називають солов’їною, але її треба захищати людям — то в цих і сотнях інших ситуацій неодмінно на захист дітей, жінок, бабусь, безпорадних калік, у яких забирали житло, просто людей, скривджених владою чи нечесними вандалами, — чомусь завжди ставали «свободівці». Із прапором, на якому три піднятих пальці, що символізують і тризуб, і триєдину волю та віру в Бога, і просто людську гідність. Чи й без прапора, але з готовністю прийти на допомогу, захистити. І постає побачене колись на екрані заплакане й побите обличчя дівчини, яку щойно тягли гевали, а поруч — старшої жінки зі словами: «Не бійся, доню, оно прийшли хлопці зі «Свободи», вони не дадуть скривдити». Ці слова для мене вартніші за всілякі рейтинги і обіцянки «повернути Україну народові». Ці слова повертали надію на захист, на те, що все навіть на землі, наскрізь прогірклій корупцією й несправедливістю, може таки бути інакше. Мабуть, це добре, хай не відразу, але поступово й неухильно відчули виборці. З кожними новими виборами дедалі більше їх голосували саме за «Свободу». І не лише на Заході, а й щоразу більше на Сході України. Зростає авторитет партії, яка не приховує, що вона націоналістична, що вона українська. Партії, яка єдина з усіх висуває «Програму захисту українців» і втілює її в життя. Котра відверто, без облудних «а може», «до певної межі» каже, що землю, яка пам’ятає кров і піт наших дідів і прадідів, ні за яку ціну продавати не можна. У списках котрої, також єдиної, немає жодного олігарха і перебіжчика, який купив тепле місце. Партії, лідер якої один-єдиний з лідерів прохідних партій не лише біля мікрофона, а й у побуті, сім’ї, розмовляє державною українською мовою. Партії, яка і на Заході, й на Сході не приховує — вона за визнання ОУН-УПА, за те, щоб 14 жовтня — День Покрови, Українського козацтва, УПА — стало державним святом. Останній телесюжет із Луганська: «Мы за государственную Покрову, за казаков. УПА? Пусть будет. Тоже украинцы». Визнання?! І де! І приходить те, чого, я гадаю, всі в глибині душі очікуємо — поява саме української сили, здатної захистити й національні інтереси в цілому, й кожну конкретну людину. На рівні інтуїції чи чогось, що йде від серця, розуміють і ті, хто каже: «Я не розділяю всіх поглядів «Свободи», але голосуватиму за неї». Мені ж пригадуються слова, почуті минулого року в Горлівці, на Донеччині: «Буду голосовать за «Свободу». Кажется, эти ребята из настоящего материала». І слова, почуті два тижні тому в Києві, в тамтешній маршрутці: «Без «Свободи» опозицію у Верховній Раді знову будуть «разводить, как котят». А як працює «свободівська» влада, я почув у Тернополі, де міським головою «свободівець» Сергій Надал, якому і нині довіряють більше двох третин виборців. Я писав про те, яким є «свободівець» Євген Мельник, котрий балотується по Володимир-Волинському округу № 19. Але, окрім мажоритарників, за списком «Свободи» йдуть багато достойних на чолі з Олегом Тягнибоком (він теж, до речі, студентом голодував у жовтні дев’яностого на граніті в Києві). Поет справедливо писав: «Без мене мій народ не повний». Без вибору кожного з нас не буде повним, більше того, повноцінним, українське майбутнє. Те майбутнє, в якому повинні бути «Своя влада, своя власність, своя гідність на своїй, Богом даній землі». «Свобода!» — чую голос гордої грузинки, а в тій гірській, і теж православній, країні не тільки берегині родинних вогнищ, а й чоловіки прислухалися до голосу жінки, яким, казали, промовляють оселі, гори і небо.
