Чим переймалася і дивувалася цього тижня власний кореспондент газети «Волинь-нова» у Нововолинську Алла ЛІСОВА
Чим переймалася і дивувалася цього тижня власний кореспондент газети «Волинь-нова» у Нововолинську Алла ЛІСОВА
… ЧОМУ МИ ТАКІ БІДНІ? Ще раз поставити таке запитання мене спонукав телефонний дзвінок нашої читачки, яка з певних етичних міркувань просила не називати її прізвища. Вона дякувала мені за названі два місяці тому адреси виборчих штабів, які працювали під час останніх парламентських перегонів. Як довірливо зізналася пенсіонерка, вона вже впродовж тривалого періоду розглядає всіляке голосування як можливість отримати якусь додаткову гривню — на лікування, на харчування, якісь інші покупки. Це, за її словами, вже перевірений метод. Так склалося в неї життя, що рано овдовіла, а непутящий син десь блукає по світах. Поки мала більше здоров’я, підпрацьовувала двірником, а як сили здали, то час від часу їздить на дачну ділянку і… чекає виборів. — Ви тільки не подумайте про мене погано, — благала в телефонній слухавці. — В них же, тих кандидатів і партій, грошей — кури не клюють… Погляньте, які концерти організовували! Краще б на ліки дали чи на продукти… Душа болить дивитися на таке марнотратство. Коли моя всезнаюча сусідка назвала суму, яку заплатили приїжджій артистці, то я мало не знепритомніла. Простий громадянин за десять років таких грошей не заробить! А мені кожна сотня дорога. Ви ж пам’ятаєте, як давали адреси благодійних фондів народних депутатів у Києві, коли я захворіла. Так от, допоміг тільки один, хоча всі вони грошовиті… Після цього дзвінка я пригадала, як справді Олена Андріївна (так її назву) періодично запитувала мене, як по батькові то депутатів, то інших відомих політиків. Знаю, що колишня швачка (28 років вона працювала на фабриці) використовувала й ті моменти, коли на високу посаду у виконавчій структурі призначався новий керівник, — хутенько писала на його ім’я лист і їхала в «губернію». Перед тим не забувала подзвонити й перепитати на всяк випадок, чи відзначається посадовець позитивними рисами, чи не скупий. Про те, що давати — набагато краще, ніж брати, і в стократ благородніше, ніж просити, — знають майже всі. Написано це і в Біблії. Але як часто спостерігаємо, що синдром «отримати щось просто так» входить у наше щоденне життя як щось само собою зрозуміле і навіть у деякій мірі необхідне. Я не про цю бідову жінку, яка звертається до багатих людей і вони жертвують для неї, тим самим вносять якийсь світлий промінець у її безрадісні будні. Мова про спосіб життя, про те, що звертатися повсякчас за допомогою з різних приводів стає для українця, на жаль, нормою. Скільки в останні роки доводилося писати про різні благодійні кроки «меценатів» (частіше про тих, хто хоче прославити свою партійну структуру), і про те, які урочистості з подяками–поклонами влаштовуються з цього приводу. Але чи замислювалися ми над тим, як довго може так тривати? Судячи із ситуації в суспільстві, цей процес затяжний. І тих, хто повсякчас виступає в ролі вдячних прохачів у межах країни, не сотні — тисячі. Ми вихваляємо тих, хто поставив пластикове вікно в школі, хто придбав сучасну апаратуру в лікарню, хто привіз сиротам гуманітарні чобітки… Зрештою, гуманітарка — це окрема, особлива тема. Але чому ніхто на рівні держави серйозно не піднімає питання, що жити з простягнутою рукою — це принизливо, тим більше, коли мова йде про таку багату ресурсами країну, як Україна? Чи не краще поцікавитися, куди ідуть мільярдні перерахунки (податки) із зарплат українців, якими високопосадовці зобов’язані покривати всю нашу соціальну сферу? Чому ми добровільно віддаємо своє, чесно зароблене, а потім дякуємо за нього, приймаючи як якусь подачку жебраку? І друге. Варто більше цінувати тих, хто не поспішає кричати на весь світ про зроблене комусь добро, й подумки за них молитися. У зв’язку з цим пригадався ще один зовсім «свіжий» факт. Якось по дорозі на роботу зустріла колегу, яка працює в іншому місті. І, ніби між іншим, розповіла, що дуже втішилася, бо зробила добру справу. А вчинок її полягав у тому, що вона, купивши в сільської жінки 2 центнери картоплі, заплатила їй не по 70 копійок за кілограм, як скуповували посередники і як просила господиня, а по гривні двадцять. — Я ж поміркувала: то така важка праця. Я не збіднію, а спрацьована одинока людина заробила, та й їй більше пригодиться ця копійчина. — А згодом додала. — А ми й так, Аллочко, не віддаємо десятини, того, що мусили б віддавати… Може, у цьому й вся сіль проблеми. Хочемо мати, не віддаючи.
… ЩО СВІТ І НАДАЛІ ТРИМАЄТЬСЯ НА «ДИВАКАХ» Деякі дні бувають настільки насичені телефонними дзвінками й візитами, що складно все «переварити». Ось інвалід І групи Віктор Ковалевський просить з’ясувати питання щодо квотування місць для інвалідів–візочників на автостоянці біля міського ринку. Наш постійний читач, колишній шахтний електрозварник Павло Іванович Стецюк бідкається про те, що не може забрати в одній із філій банку власні заощадження, які він із дружиною відклав на «чорний день». Колись вона (філія) розміщувалася в Нововолинську, а згодом тут згорнула свою діяльність, і за грошима потрібно їхати до Луцька. Нещодавно дружину Павла Івановича розбив інсульт, їй відняло мову. На лікування дуже потрібні гроші. Але їх годі забрати. По-перше, потрібне доручення дружини, завірене нотаріусом, яке коштує недешево. І друге, найголовніше, — чи віддадуть їхні заощадження. Додзвонитися в банк практично неможливо — от і роби, що хочеш, до твоїх бід нікому нема діла. Телефонує жінка–депутат Бубнівської сільської ради Володимир-Волинського району — з наріканням на незадовільне автобусне сполучення. Проблему транспортного обслуговування у цьому районі вже порушувала на своїх сторінках наша газета. І нібито були позитивні зрушення. А зараз, як кажуть, все повернулося на круги своя. Пасажири скаржаться на перевізника. Людям дуже важко добратися до райцентру, адже маршрутка коли хоче, тоді й ходить. А в години «пік» така тиснява, що й до біди недалеко. «Нам вже увірвався терпець, — заявила активна депутатка, — дайте номер телефону «Критичної точки», нехай вони приїдуть і покажуть той «бєзпрєдєл». Та й не тільки в нас, а й в інших селах району. Не забарився й факт на підтвердження сказаного. У кабінет зайшла колишня голова сільгосппідприємства із села Лудин Людмила Гринюк, яка повідомила, що в їхнє приєвропейське село (на самому кордоні з Польщею) автобус ходить тільки двічі на добу — зранку і ввечері. Якщо треба їхати до міста, то явно на цілий день. А як може сільська жінка чи чоловік, в яких повен хлів живності, дрібні діти, це собі дозволити? Я ж пообіцяла знову якнайшвидше вияснити, що можна зробити на рівні району, аби сільські жителі мали чим доїхати в лікарню, на ринок або за іншими потребами. Тим більше, що попереду — зима, яка ускладнює цю ситуацію. … І вже під кінець робочого дня по-справжньому зняв напругу і дещо навіть розсмішив візит нашого читача з приміського села Іваничівського району. Цей чоловік, теж колишній гірник, який проживає зі старенькою мамою, досить часто користується послугою рубрики «Оголошення для всіх». Отож наша газета, як сам жартує, вже продала йому і корову, і годованого кабанчика, і ще багато чого. На цей раз пенсіонер, який як завжди поспішав з ринку, бо вдома худоби багато, прийшов, щоб продати… цуценят. Каже, поки були зовсім маленькі, тримав їх у хаті. А попідростали — збитки роблять. На вулиці їм холодно. Може, каже, знайдуться добрі міські люди, в яких більше вільного часу, і заберуть їх. Бо шкода, зазначає, хочеться, щоб потрапили в турботливі руки. Тому й продає їх дешево — по… гривні. У цьому — й весь «прикол». Це ж треба витратити час, енергію і гроші, щоб приїхати в місто, аби дати таке оголошення! Я запропонувала, як виняток, вмістити це оголошення безплатно, та відвідувач уже встиг заплатити в банку 10 гривень. Тоді й вирішили спільно поставити ціну хоча б у 5 гривень за одного песика. Дехто скаже про такого — дивак. Але на таких диваках, впевнена, тримається світ. І я подякувала за милосердя постійному рекламодавцю та вірному читачеві газети.
… ЧОМУ В ЛІКАРНІ НЕ ВИСТАЧАЄ КАДРІВ, А НА ШАХТІ — ЧЕРГИ На останньому засіданні сесії Нововолинської міської ради першим питанням розглядалося «шахтарське». Виникло воно спонтанно, коли на дні депутата було оприлюднено заяву про те, що гірників «змушують підписувати якість папери, пов’язані з майбутньою приватизацією шахт». Генеральний директор ДП «Волиньвугілля» Анатолій Заболотній та голова Волинського теркому працівників вугільної промисловості Юрій Калістратов, яких запросили на сесію, пояснили, що зараз триває підготовка до корпоратизації — першого етапу приватизації, а попросту — перетворення державного підприємства в акціонерне. З ним і ознайомлюють гірників — такий порядок. А те, що приватизації в майбутньому не уникнути, — всім зрозуміло. Адже, як відомо, шахти, яким по 50 і більше років, вибрали балансові, а подекуди навіть позабалансові запаси вугілля. Тому, враховуючи це, а також стан шахтного обладнання, марно сподіватися, що вони зможуть себе утримувати. Сьогодні копальні міста заробляють у місяць 4 мільйони гривень, а лише на заробітну плату потрібно більше двадцяти. Вічно так тривати не може. Інше питання — чи знайдуться бажаючі придбати ці підприємства з чималими боргами. Для довідки: кредиторський борг ДП «Волиньвугілля» становить 300 мільйонів гривень. Чи зголоситься інвестор, який захоче проспонсорувати нововолинські шахти з метою погашення цього боргу, а згодом потратитися на переоснащення копалень, щоб вони отримали друге дихання? Але статус шахтарського міста Нововолинськ ще матиме довго. Незважаючи ні на що. Бо в гарній перспективі вимальовується потужна шахта №10. Разом із тим не можна не враховувати ще один позитивний фактор. Це — бажання людей працювати на гірничих підприємствах. Бути шахтарями! До честі влади, вона створила такі правила гри, які заохочують до цього. А якщо так — то шахтам, напевно, ще довго жити. Пригадався ще один момент, пов’язаний із сесією міської ради, коли розглядали заяви і звернення громадян. З-поміж інших надійшло клопотання ветеранів шахтарської праці про звільнення їхньої громадської організації від оплати за теплову енергію. Ось тут і почалися дискусії. Бурхливо емоційним вийшов виступ депутата, досвідченого хірурга центральної міської лікарні Магомета Магомаєва, якого багато хто підтримав. Не маючи на меті принизити представників цієї мужньої професії, Магомет Джамбулатович зазначив, що кожен свідомо вибирав собі професію, і всі мають бути рівними в своїх правах і обов’язках. Чому хтось повинен мати привілеї? Він зазначив, що до спеціальностей із певним ступенем ризику відноситься і лікарська. Бо вже після чергування не раз доводиться вставати вночі й телефонувати в лікарню та запитувати, як там хворий після операції. А гірник, який успішно відпрацював зміну, може спокійно собі відпочивати. І виникає певний парадокс: на важку шахтарську роботу — черга, а в лікарні — чимало вакансій: педіатра, невропатолога та інших «вузьких» фахівців. Так де краще працювати? Хай би над цим питанням, яке нерідко викликає ось такі суперечки, хоч трохи помізкували ті, хто затверджує тарифні ставки для лікарів, учителів та інших бюджетників, які справді-таки вкладають більше, ніж отримують.
… ЯК УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТКА ПРАЦЮЄ НА… ІТАЛІЙСЬКОГО ЮРИСТА Я знайшла студентську подругу. В італійському Неаполі. Востаннє бачилися з нею у 1996 році, коли через десять літ після закінчення вузу відбулася зустріч однокурсників у стінах рідної альма-матер — Львівського держуніверситету імені Івана Франка. Згодом дізналася, що вона виїхала за кордон. Перетнулися наші шляхи на сторінці комп’ютерної павутини — в «Однокласниках». Перша розмова тривала більше двох годин. Дев’ять років тому вона, редактор проводового радіомовлення одного з райцентрів Івано-Франківщини, змушена була підписати документи на закриття свого дітища, якому віддала сімнадцять років творчої праці. Коштів у бюджеті на його утримання не вистачало, працівникам у невеличкому райцентрі заробити на рекламі нереально. Місцеві владці не переймалися долею тих, хто роками працював на їхній імідж. Тож моїй подрузі, в якої не склалося із сім’єю, нічого не залишалося, як спробувати щастя за кордоном. Багато де доводилося їй трудитися на перших порах. Каже, що вижити допомогла тамтешня благодійна організація «Карітас». Пізніше, коли вже трохи освоїлася і вивчила мову, стало легше. Хоча, підкреслює, роль рабині-служниці переслідувала її майже в усіх ситуаціях. Там почуваєшся підневільною. Зітхнула вільніше, коли перейшла на погодинну оплату праці. Впродовж кількох років моя ерудована, самодисциплінована (такими рисами завжди відзначалася) подруга миє, пере, прибирає, прасує, готує в родині юристів. Її там уже сприймають як свою, їй довіряють. Буває, що запитують про родину, Україну. «А як реагують на те, що ти журналістка?» — цікавлюся. «Не перестають дивуватися…» Подивувалася і я, коли дізналася, що вона не вважала за потрібне зареєструватися у консульстві, щоб проголосувати. Знаючи її запальну, небайдужу вдачу й принциповість, чекала пояснень: — В Україні все одно нічого не зміниться. Бо треба мінятися нам. Мене моя країна 9 років тому кинула. Тепер уже, в принципі, в Італії нема чого триматися, там я заробляю фактично тільки на прожиття (квартира, харчування, одяг, поїздки). Але що чекає мене вдома? Здається, я вже як журналіст дискваліфікувалася… Я не знала, що їй на це сказати. Хоч переконана: всі за кордон не виїдемо. І співчуття великого, відверто кажучи, в мене до емігрантів нема. Бо треба і тут, як кажуть галичани, комусь гарувати за українську зарплату. А найголовніше те, про що більш як сто років тому мовила наша безсмертна Леся Українка: «У ріднім краї навіть дим солодкий і коханий…».
