УРОК ЛЮДЯНОСТІ ВІД ІТАЛІЙЦЯ МАРІО

Уродженець мальовничого апеннінського містечка Сан-Джузеппе показує у Луцьку приклад любові до братів наших менших.


Олександр НАГОРНИЙ

ЦУЦЕНЯ ВЗЯЛИ ПОГРАТИСЬ, А КОЛИ ПІДРОСЛО — ВИКИНУЛИ НА ВУЛИЦЮ
Чесно кажучи, стосунки із собаками, а точніше з їхніми власниками, якось у мене не склалися. То вівчарка в Луцькому міському парку, наче якийсь супостат, перетне стежку, а господар сміється, то гібридний бійцівський пес цікавиться моїми голими ногами на пляжі й цим втішається юна особа. А оце ввечері в дворі на вулиці Коперника з кущів вискочило щось мордате, певне, дуже породисте, і гавкнуло лише один раз. Цього було досить, щоб моя душа пішла в п’ятки.
Зате я шаную, попри деякі розбіжності в гігієнічних питаннях, домашню кішку Зосю, котра мириться навіть із деякими моїми провокаціями, які закінчуються, щоправда, подряпинами. І вже точно зараховую до братів і сестер наших менших білочок, які в парку ласують горіхами з рук.
А тому, коли пані Рая заохочувала мене погладити її улюбленицю з червоними очима вагою кілька пудів, остерігався, знаючи про якийсь підвищений інтерес псів до своєї особи. Але Раїса Юріївна зауважила, що інтерес її Лессі полягає в дещо іншому аспекті:
— Бачите, як ця дворічна дівчинка настійливо стукає лапою? Вона хоче, щоб ви погладили її, прагне ласки, бо особливо любить чоловіків. Це добродушне лагідне створіння, яке не має жодної агресії до людини.
Я все ж засумнівався. Цікаво, як би ця мила собачка, яку пані Рая називає навіть «ландышом душистым», повела себе, коли б хтось вночі забрався на подвір’я будинку? Виявилося, що свої могутні щелепи в хід не пустила б, але й цю територію незваний гість ніколи б самостійно не покинув.
Може тому, що Лессі розуміє: людина все-таки не вовк і її не варто душити? Як мені пояснили, зі мною прагне подружитися собака породи алабай — середньоазіатська вівчарка, туркменський вовкодав, яка й використовувалася з давніх часів пастухами для охорони стада, житла. Для неї зараз таким «пастухом» є господар Маріо.
Де ж взяла українсько-італійська сім’я цього алабая? Раїса Юріївна декілька днів спостерігала, як біля «м’ясної точки» на вулиці Ковельській заглядав в очі покупцям цей собака, на вигляд досить страшний. Інколи тварині покупці кидали якусь кістку. Вона звернула увагу, що собака тягне задні ноги: чи то захворів, чи від голоду. Стало жаль бідолаху.
Раїса Юріївна з чоловіком-італійцем Маріо Карілло проживає неподалік м’ясного магазинчика у власному затишному будиночку. Вони ще раніше прихистили бездомну дворняжку Беллу, а в хаті повноправною хазяйкою є такса Нора. Маріо був вражений: «Боже, до якого стану доведено бідну тварину!». Раїса дізналася, що справді одна сім’я лучан взяла цуценя «погратись», а потім, побачивши, що не зможе його прогодувати, пустила в люди. Подружжя попросило знайомих любителів собак привести нещасну тварину, кинуту напризволяще, до їх дому.
— Це був суцільний скелет, ходити не могла, — розповідає Раїса Юріївна. — Два з половиною тижні не подавала голосу. Тепер так гавкає, що інколи спати не дає, як зачує десь чужого. Я їй даю вітаміни, купляю фарш, кістки, варю кашу перлову чи пшеничну. Мішками купляю крупу. Адже молода Лессі має добрий апетит — відро корму з’їдає. Коли насититься, задоволена, то дуже голосно про це повідомляє: «У-у-у-у-у…». Дуже була занедбана — тепер купляю краплі для вух. Раз на 10 днів купаємо, миємо шампунем. Дуже любить плавати. Особливо прив’язалася до Маріо. Мабуть, здогадується, що вирішальним у її порятунку було його слово.
Гадаю, що таким добрим громадянам, які спроможні прогодувати здоровенних алабаїв, викинутих на вулицю, треба надавати звання — «Почесні жителі мікрорайону».
Але ж чому назвали саме Лессі? Виявляється, в Італії сімейство — Раїса і Маріо — дивилися художній фільм, який так і називався, про собаку, котрий прив’язався до хлопчика, а потім потрапив до жорстоких людей — бандитів. Після багатьох пригод пес знову знайшов свого друга. Пригадується, що за  повістю письменника Гаврила Троєпольського в Союзі було створено такий же добрий фільм «Білий Бім Чорне вухо», на перегляді якого глядачі плакали…

А ОСЬ НОРА — ГРИБНИК І «СПІВАЧКА»
Знайомство з таксою Норою проходило уже в хатніх умовах на фоні прекрасного інтер’єру. Маріо — художник, тож відповідна творча обстановка в домі. А ще він бізнесмен, має фабрику реклами в Італії, нині перебуває у від’їзді.
Нора вирішила перед гостями продемонструвати свої вокальні здібності. Як кожна дамочка приємної зовнішності, вона спочатку комизилася, але коли пані Раїса заспівала італійську пісню, то потяг до прекрасної мелодії переміг. У неї, як каже господиня, сопрано. Повіримо на слово знавцеві — Раїса Юріївна вчилася музиці, в Італії співала у церковному хорі. Нору хвилюють й українські пісні, недаремно відзначають близькість і мелодійність двох мов.
Маріо відкрив у своїй улюблениці ще один талант: такса вміє шукати білі гриби. Коли італієць побачив, скільки на Волині росте грибів, то вигукнув: «Мама мія!», це ж бо яке багатство. Гриби в Італії дорогі. Тепер у ліс без Нори — ні ногою, а відро грибів забезпечене.
Трапилася нагода в Нори побачити справжнє собаче життя — не на пуховиках, яке вона має в Маріо. Їхній знайомий Анжело придбав хату в Горохівському районі, яку й переобладнав під дачу. Разом із Маріо по дорозі туди вони зупинились у Гіркій Полонці для закупівлі цементу. Чоловіки не бачили, що при виїзді з дому Нора вскочила до них у машину (мабуть, думала їдуть в ліс за грибами) і непомітно вислизнула з автомобіля в селі. Згодом три рази Маріо даремно курсував по трасі в пошуках Нори. Горювали всією сім’єю за Норою: «Як же вона там старцює, адже не пристосована до вільного життя?».
Через тиждень Анжело їхав зі своєю знайомою з Горохова і вони побачили Нору серед дворових собачок. Ледве впіймали і доставили дорогоцінну пропажу господарям.
— Понівечена була, худюща, спочатку не могла їсти, зате три дні нам розповідала про свої поневіряння — говорила й говорила, — розповідає пані Раїса.
Тепер Нора знову має панське життя і сосиски від Маріо. Жаль, грибний сезон закінчився.
… Після таких сентиментальних історій починаєш розуміти тих літніх людей, які бачать у собаках членів сім’ї. А ті, вдячні за сосиски і увагу, у свою чергу віддано дивляться в очі господарям, заглядають їм у рот, ну, точнісінько так, як «тушки» в парламенті своїм босам-роботодавцям.