НЕЗАМІННИЙ ГУРТОВИЙ

Майже три десятки років тому вперше пощастило писати про Григорія Олександровича та його музей, і я назвала нарис «Незамінимий Гуртовий». Тоді він не був надрукований. Та актуальність цієї назви почала глибинно усвідомлюватися лише тепер, коли вслухалася у спогади тих, хто знав і любив його

Валентина ШТИНЬКО


А було це у його 88–й день народження, до якого він не дожив усього кілька місяців, на вечорі пам’яті, який відбувся у Торчині. Організатором і ведучим був нинішній директор Торчинського народного історичного музею, перший після незамінного Гуртового, на якого Григорій Олександрович покладав стільки сподівань, Олександр Мельник. Саме з його вуст дізналася про ще одну печальну новину: 6 грудня не стало і Ганни Іванівни, дружини Гуртового, яка пережила його лише на три місяці, а в парі вони були понад 60 літ… Два заметені снігом по самі поперечини хрестів горбики на узвишші околиці Торчина, куди «перебігло» через трасу селищне кладовище… А що ж залишилося?
Унікальний музей — іншого такого нема в Україні, це стверджують самі музейники, — із тисячами експонатів, які не просто мають історичну цінність, а промовляють до потомків голосом минувшини. Багатющий архів, розібрати й упорядкувати який належить музейникам та науковцям–історикам. Понад 600 публікацій у періодиці та наукових збірниках, 10 книг, що побачили світ, серед яких — «Волинь — край козацький», «Торчин — передзвін віків», «Голгофа голоду», а є ж іще не видані… Сотні малюнків, переважно на історичну тематику, вірші, окремі з яких стали піснями, а ще — сотні учнів, душі яких від дотику до великої душі справжнього Учителя також набували незнищенної справжності.
Йому до всього було діло, дарма, що сили із кожним днем танули. Будучи неперевершеним краєзнавцем, музейником, талановитим педагогом, він не раз зізнавався, що в душі залишається журналістом. Адже саме до редакції колись приніс свої перші віднайдені по волинських селах експонати. Не минало і тижня, щоб Григорій Олександрович не зателефонував і не розповів то про ромську дівчину, яка зачастила до музею — ніби погрітися, а насправді оченята горять, коли він розповідає їй про історію Торчина. То про ветерана війни із вельми складною долею, від якого тепер відмовилася родина і він потребує хоч якоїсь допомоги. То про свого колишнього учня, який досяг неймовірних успіхів у кар’єрі й науці. Було зрозуміло, що у такий спосіб він делікатно підказує нам тему для чергової газетної публікації.
А скільки емоцій було в його неповторному, завжди спокійно-врівноваженому й трішки втомленому голосі, коли він захищав… річечку Сарну, яку комусь забаглося перейменувати на Серню. Саме такий напис з’явився на трасі неподалік від Буянь. Двічі наша газета порушувала цю тему, але зрушити чиновницьку байдужість не вдавалося. І лише нещодавно одну літеру нарешті виправили. Річечка тепер іменується Серна. Але Григорій Олександрович, на жаль, про це вже не дізнається…
А, може, дізнається? Мусить же бути якийсь інформаційний обмін між світом живих і світом тих, хто відлетів у Вічність. Один із його учнів, краєзнавець Петро Заклекта, запропонував перелік того, що треба зробити для увічнення пам’яті Гуртового. То — справа честі його учнів, громадськості, думається, що і влади.