Чим переймався і дивувався протягом останнього тижня журналіст із Любомля, наш автор Олександр Хоменчук...
Чим переймався і дивувався протягом останнього тижня журналіст із Любомля, наш автор Олександр Хоменчук
… БЕЗКАРНІСТЮ ЧИНОВНИКІВ ВСІЄЇ ВЕРТИКАЛІ ВЛАДИ Любомльчанин Петро Іванович, який щойно повернувся з Донбасу, провідуючи своїх онуків, розповів про один із наймасовіших за історію сучасної України екологічних мітингів у місті Маріуполі Донецької області. На майдан біля пам’ятника Леніну вийшло до 10 000 людей — у пов’язках, респіраторах, протигазах, із наклейками на одязі, плакатами, що закликали зупинити екологічний геноцид. Два найбільших місцевих металургійних комбінати — «Азовсталь» та імені Ілліча, які безбожно забруднюють довкілля, належать мільярдерові, в минулому народному депутату від Партії регіонів Ринату Ахметову. У Маріуполі стоїть суцільна пелена, ядучий туман, моторошна димова завіса, чорна, як дьоготь, із жахливим запахом. Із багатьох заводів зняли захисні фільтри, очисні споруди ніде не працюють. Ніби ці фільтри, що хоч якось рятували довкілля, продали за кордон, бо там дбають за екологію. А в нас Закон «Про охорону навколишнього середовища» власники шкідливого виробництва ігнорують. Для них це «оптимізація», «раціоналізація процесу», «антикризові заходи». Якщо забруднення довкілля не припиниться найближчим часом, то Маріуполь треба оголошувати зоною надзвичайного лиха. Розлючені мешканці неодноразово писали гнівні петиції до міської та обласної влади, зверталися до совісті чиновників і в соціальних мережах, та ніякої відповіді не отримали — їх ігнорували. Впевнений, і далі ігноруватимуть законні вимоги забезпечити достойне життя в рідному місті, ніхто їх не притягне до відповідальності навіть за порушення закону про звернення громадян, за чванство і начальницьку пиху, за невиконання своїх службових обов’язків. Вони покращують життя вже сьогодні не нам, а собі, своїм синочкам і дочкам, ще внукам любим. Цікава й така деталь. Від Маріуполя до Верховної Ради цього року пройшли 3 народних депутати: Олексій Білий, Сергій Матвієнко і Володимир Бойко. Усі вони були депутатами і раніше. Двоє очолюють металургійні підприємства, третій — заступник директора. Ох, сумніваюсь, що вони будуть відстоювати інтереси громади міста, дбати про екологічну безпеку краю. На жаль, з року в рік погіршується екологічна ситуація і на Волині. Погляньмо на узбіччя доріг у селах, містах, береги наших водойм, ліси і гаї довкола населених пунктів. Всюди сміття наступає, якого вже накопичилися гори. Звалища твердих побутових відходів усе ростуть. Ніхто ніде не займається збиранням вторинної сировини-макулатури, лахміття, пластику, скляну пляшку після пива здати проблемно. Загляньте на територію неподалік митниці в Ягодині, де наші ворота в Європу. Соромно перед іноземцями за те, що вона так засмічена. Загаджуємо не лише там, де живемо, але й місця відпочинку, національні парки. У 2011 році Любомльська міжрайонна прокуратура перевіряла стан дотримання природного законодавства органами виконавчої влади і місцевого самоврядування та державного контролю в Шацькому районі. Наслідки перевірки приголомшили. Закони «Про відходи», «Про охорону навколишнього середовища» не виконуються. З цього приводу було складено припис із вимогою негайно усунути недоліки. Та прокурорська реакція зосталася голосом волаючого в пустелі. Начальники суворий папір прочитали і під сукно поклали. Рік із чимось минув й ось новина: прокуратура області зацікавилася тими ж питаннями («Волинь-нова», 6.11.2012). Виявлено ті самі порушення. Зокрема, перевіряючі «спіткнулися» і на три несанкціоновані смітники площею до гектара нарахували понад 80 тис. гривень збитків, завданих забрудненням земель. … СИДИМО ТИХО, ТА НЕ СПИТЬ ЛИХО Якось довелося розмовляти з фахівцями Західно-Бузького басейнового управління водних ресурсів України, які наводили тривожні факти щодо стану берегів прикордонної річки Західний Буг. Найбільше вражений ерозією берег із українського боку (ділянки Ягодин і Грабове). Руйнування берегів зафіксовано на 119 ділянках. Через те фарватер річки переміщується. Від цього Україна втрачає до 10 гектарів своєї території щороку на користь Польщі. Крім того, виявлено ще 22 проблемних ділянки, де можлива зміна існуючого русла та утворення нового з наступним відторгненням земель загальною площею 98,5 гектара. Свій норов прикордонна ріка показує і в сезонні періоди паводків. Від розливу води страждають мешканці Волині і сусіднього Люблінського воєводства Республіки Польща. Існуючі регулятивні механізми протидії природним катаклізмам не працюють. Потрібно негайно модернізовувати гідротехнічні споруди та насосні станції, провести комплекс робіт з укріплення берегів на ділянках із інтенсивною ерозією. Звісно, коштів однієї Волинської області для виконання такого обсягу робіт не вистачить. Тут необхідні спільні зусилля України й Польщі. Таку можливість закладено у механізм «Програми транскордонного співробітництва Польща — Білорусь — Україна на 2007 — 2013 роки», яка передбачає перспективу фінансування такого проекту коштами Євросоюзу. Прикро, що природоохоронці б’ють на сполох, а посадові особи Волині їх не чують. Певне, керуються принципом: «Сиди тихо — хай спить лихо». Інакше як пояснити те, чому це питання не знайшло відображення у планах на 2013 рік. Здається, його навіть не згадали представники Волині на п’ятому Європейському економічному форумі в місті Лодзь у Польщі. Йшлося про розвиток екологічного сільського господарства, інші питання співпраці. А про приборкання Західного Бугу ніхто не подав голосу. Ніби не існує проблеми прикордонної річки. Знову плануємо кошти Євросоюзу вкладати в розбудову кордону, модернізацію прикордонної служби та Держмитслужби? Це теж не буде зайвим. Та час уже подумати, як зберегти те, що розбудували. Бо, чого доброго, завтра річка внесе свої несподівані корективи, й ми зостанемося, як персонаж відомої казки, біля розбитого корита… … БЕЗГЛУЗДИМИ НОВАЦІЯМИ, ЯКІ ПЛОДЯТЬ У КИЄВІ «Сталося лихо: після тяжкої хвороби помер брат-пенсіонер», — розповідала мешканка Любомля Галина Д. Свідоцтва про смерть не видали, змусили покійника везти до Ковеля для розтину тіла. Опечалена рідня ледве знайшла машину. Минуло три дні клопотів й бюрократичної тяганини, поки четвертого дня зуміли віддати останню шану померлому. Про фінансовий бік справи не згадуватимемо, це окрема тема. Ця печальна процедура ускладнилася з 19 листопада цього року, коли вступив у дію новий Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК) зі змінами. При зустрічі з генеральним директором Любомльського міжрайонного територіально-медичного об’єднання Володимиром Дибелем я запитав, чи не можна спростити порядок видачі документів на поховання людей в окремо взятому районі? Маємо ж у Любомлі свого судмедексперта. І почув відповідь: — Судмедексперт може лише засвідчити причину смерті тих, хто перебував у лікарнях районів. Та ще у випадках насильницької смерті. А для проведення розтину потрібний патологоанатом. У нашій лікарні такої посади й умов для роботи немає. Тоді постає логічне запитання: чому, проводячи медичну реформу, за яку так агітує влада, при створенні в Любомлі ТМО не подумали про це? Чому мешканці Любомля і Шацька тепер змушені возити покійників до Ковельського ТМО і там шукати патологоанатома? Чи повернеться язик назвати цю новацію реформою медичної галузі в інтересах населення? Щоправда, Генеральна прокуратура України нещодавно заявила про відсутність змін у процедурі огляду та видачі тіла померлого згідно з чинним КПК. Мовляв, порядок не змінився. Єдиною відмінністю є те, що дозвіл на видачу покійника дає тільки прокурор, а не прокурор і слідчий, як то було раніше, пафосно заявили в ГПУ. А хіба це не ускладнення процедури, на яку нарікають люди? … СПРАВЕДЛИВИМИ ПРЕТЕНЗІЯМИ МОЛОДИХ Під час недавнього гостювання у Варшаві в редакції тамтешньої української газети «Наше слово» мене познайомили з листом київської журналістки Ольги Годованець, в якому був відгук на кінофільм Анджея Вайди «Катинь». Водночас це рахунок претензій 20-30-річних до нас, старшого покоління. Лист великий за обсягом, тому наведу кілька щемних абзаців: «А де кіно для мого покоління? Де історія про Богдана Сташинського, агента КДБ і вбивці Степана Бандери? Де історія вічного українського бунтаря Євгена Грицяка — одного з керівників Норильського повстання в радянському ГУЛАГу, який єдиний зумів зберегти своїх повстанців живими, і нині світ знає його як йога-цілителя з села Устя на Франківщині? Де історія про українських Робінгудів — хлопців з УПА, які найдовше з усіх народів Європи продовжували свою боротьбу проти радянських окупантів? Воркута, Колима, Київ, Харків, Донецьк, Вінниця, Рівне, Львів, Івано-Франківськ… — це все місця вбивств не тисяч, а мільйонів українців. Так, це все історія болю. Але українська історія — це й історія Духу, Гідності, Любові, Відданості, Гордості, Щастя, Патріотизму та Кохання. Хіба розповідати про власний героїзм світ вважає ганьбою? Чому ми боїмося себе?». Це претензії молодих і українофобам, які топчуться по наших традиціях, звичаях, мові, нашому минулому, яке перекручують і спотворюють на свій лад. Вони плазують перед Москвою, проштовхуючи ідею «Руського міра», і «общей історіі, і общей культури». Ми боїмося себе тому, що в нас живе страх, породжений комуністичною системою. Ми досі перелякані. Це наша найбільша біда. Ми стерпимо, коли нас не лише по-панібратськи плескають по плечу, привселюдно сивочолого чоловіка називаючи Ваньою чи Вовою, а й коли незаслужено ображають. Плюють в обличчя — ми мовчки витремось і по-лакейськи зігнемося в попереку, щоб не розгнівити кривдника. Боїмося хама поставити на місце, бо ж він начальник у регаліях або працедавець. Боїмося втратити робоче місце, подачку, яку соромно при чужих назвати платнею. Ми мовчки виконаємо вказівку за кого голосувати, сфальшуємо протоколи, намалюємо потрібну цифру, бо ж начальник «просили», навіть знаючи, що кандидат, за якого викручують руки, партія, яку підносять до небес, не варті ні нашого голосу, ні доброго слова. Це два чоботи — пара, пройдисвіти, яким місце на історичному смітнику. Як тут не погодитися з блискучим публіцистом Степаном Колесником, який писав: «До влади приходять люди духовно примітивні, убогі, які ніколи не збудують Держави духовної. А коли нема духовності в державі, то нема честі, нема совісті, нема порядку, існує беззаконня, безправ’я, злодійство, хабарництво. Руйнація країни починається згори»…
