Наша країна втратила одного з видатних борців за свою незалежність — у ніч на 13 січня на 83–му році життя помер відомий дисидент, правозахисник і політв’язень, один із засновників Народного руху України і організаторів вікопомного Ланцюга злуки — Михайло Горинь (на фото)...
Наша країна втратила одного з видатних борців за свою незалежність — у ніч на 13 січня на 83–му році життя помер відомий дисидент, правозахисник і політв’язень, один із засновників Народного руху України і організаторів вікопомного Ланцюга злуки — Михайло Горинь (на фото). Ім’я цієї людини є синонімом слова «патріот», для багатьох поколінь українців воно слугуватиме прикладом самозреченого служіння рідному народу. Його постать — в одному ряду з Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Іриною Калинець… У ці печальні дні, коли Україна прощається з одним із найвірніших своїх синів — Михайлом Горинем, відчуваю, як тисячі й тисячі співвітчизників мають непереборну потребу уплести і своє скромне слово-спогад у прощальний вінок на його могилу
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України
…Пишу ці рядки і бачу його молодим, вродливим, упевненим та шляхетним у кожному жесті й слові. Таким постав він перед моїм зором у пору студентської юності далекого ранку 1 січня 1965 року. Було це в Івано–Франківську на квартирі Валентина та Раїси Морозів, де на їхнє запрошення разом із подругою Анатолією Панас зустрічали Новий рік. Звісно, всі враження від традиційного ритуалу перекреслила оця інша — несподівана для нас — зустріч. Начувані у своєму луцькому колі про невтомну пропаганду братами Горинями національних вартостей, ми одразу здогадалися, хто завітав та з яким «засіванням». Допомогло тому й звертання господаря (а нашого колишнього викладача історії) до прибульця на ім’я, і ми принишкли під ковдрами, вслухаючись у притишену розмову. Проте наш гість дуже швидко зник, відмовившись від пригощання, сьорбнувши лише всього кілька ковтків гарячого чаю, бо ж — справи… А нам було велено заїхати по дорозі додому у Львів на його квартиру і забрати «передачу» для Дмитра Іващенка. І ось ми в домі радянського науковця, якому пророчать блискуче майбутнє. Двері відчинила молода і дуже бліда, зі слідами тривалого безсоння на обличчі та невеселим поглядом жінка. Запросивши до кімнати, де стояла бідно вдягнена новорічна ялинка із відшліфованими дитячими руками пластмасовими іграшками, пані Ольга без зайвих слів передала маленький пакуночок. Запропонувала на дорогу перепочити, і ми присіли на кілька хвилин на розхитані стільці. Сама ж застигла у вікні, вдивляючись на вулицю (либонь, хотіла побачити, чи не мали ми супроводу, як то я нескоро зрозуміла). Вдаюся до цих деталей, аби увиразнити вагу і безкорисливість подвижництва задіяних в опорі середини 60–х років минулого століття, де Михайлу Гориню належала таки провідна роль. А передача, як виявилося згодом, складалася з фотоплівок із текстами гострих політичних статей (деякі з них належали самому Гориню — як–от і по сьогодні актуальна у своїй акцентації «Українська освіта у шовіністичному зашморгу»). Після тої подорожі до Івано–Франківська та Львова і ознайомлення зі змістом привезеного не вірити у світлий завтрашній день України було просто неможливо: це ж якої самопожертви і світлого розуму люди взялися безоглядно підставляти їй плечі! Однак невдовзі дала себе знати сповна гірка дійсність: стеження за інакодумцями було налагоджене досконало, робилися записи розмов у місцях начебто й недоступних — аж до кухонь та туалетів (при слідстві цитували і приглушену розмову в Івано–Франківську). Отож, як розплата за необачність — закритий суд у Львові над «ворожими елементами» і так звані «свідки», серед яких — Іван Драч, Ліна Костенко, В’ячеслав Чорновіл, Роман Іваничук, Марія Влад і ще багато відомих нині людей. Мені теж випала ця принизлива за сценарієм невсипущих органів роль, хоч я з усіх сил запевняла, що не чула і не знаю про доручення від 1 січня, бо міцно тоді спала. З вікна другого поверху в приміщенні суду ми спостерігали, як було підігнано під самі двері службового входу «воронок» і охорона стала грубо виштовхувати в’язнів зі скрученими назад руками. Хтось зі «свідків» устиг сипонути на їхні голови пригорщі розквітлих фіалок і барвінку. Казали, що зробила це Ліна Костенко і що квіти впали саме на Михайла. А вже на лаві підсудних можна було бачити його постать в абсолютно незворушній позі. Не здригнувся жоден м’яз на обличчі, і коли прокурор, виходячи за рамки жанру, обурювався, що одружені чоловіки водилися з молодими студентками. За тим — теж зразок уміння триматися, себто ігнорувати нікчемні нісенітниці. … По багатьох роках ув’язнення Михайла Гориня довелося його зустріти на конференції «Просвіти» уже перед самим проголошенням незалежності. У приватній розмові він висловив жаль з приводу колишніх прорахунків, бо не надавав, як висловився, «значення правилам безпеки для інших» і наголосив, що треба потужно надолужувати прогаяне. Нині всі знають, що в цьому надолужуванні він був до себе вимогливим надзвичайно. Його палкі і водночас виважені виступи на сесіях Верховної Ради України першого скликання мали дієвий резонанс не тільки в залі, а й у всеукраїнському радіусі. Михайло Горинь вважав за потрібне відвідати і мій Жидичин, аби поміж партійною роботою звернутися до вірян УПЦ МП із проханням не ворогувати з громадою УПЦ КП. На жаль, йому прямо під церквою стали погрожувати у відповідь, не розуміючи, не усвідомлюючи, хто перед ними. Не образився, але агресивністю був уражений до глибини душі: «І це — в одному селі, і це — біля прадавнього храму з іменем Святого Миколая, до якого молитися приїжджав ще Данило Галицький!». Як висновок — «Треба нам ще багато працювати для України. Багато!». Мир душі вашій, великий наш подвижнику!
