Це повторюється щороку. Та щоразу зачіпає у серці якусь нову струну. І звучить вона в унісон із тими колядками і щедрівками, з якими приходять у нашу редакцію гурти колядників і щедрувальників. Хто вперше, а хто і внадцяте, як і годиться давнім друзям. І щоразу не виходимо з подиву, який же невичерпно багатий наш народ на творчість, на пісню, вигадку, душевне тепло, на неповторність!
Буває, що якийсь рядочок із коляди озоветься в душі болем і обкипить сльозою. Бо нема, ой нема вже пана-господаря вдома… А у когось за вічний пруг відійшла господиня… Але вже наступна мелодія огортає теплом і надією, бо ж «нова радість стала, яка не бувала»! І так із року в рік, із віку до віку, аж до тих непроглядних глибин нашої історії, які ми називаємо ще дохристиянськими. Бо, як стверджує відомий етнограф Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого народу», українці — дуже стара нація, і свою духовну культуру наші пращури почали творити задовго до прийняття християнства на теренах України. Візантія ж додала ще й християнську культуру. Відрадно, що колядки й щедрівки все частіше підхоплюють зовсім юні голоси, бо ж саме їм належить майбутнє. На щастя, вони вже не пам’ятають тих лихих часів, коли кутю їли потайки, боячись випадкових свідків, а колядки співали пошепки, або переінакшували на радянський лад, де зоря сяяла не над вертепом, а над Москвою. Дякувати Богу, минулося. А щоб лихо не повернулося, мусимо міцно триматися наших традицій, історії, мови, пісні, із року в рік, із віку до віку… Тож
Сійся-родися жито-пшениця І всяка пашниця У полі — снопами, На столі — пирогами, В домі — добрими ділами, На щастя, на здоров’я, На новий рік, Щоб жилось вам, волиняни, Ліпше, як торік!
На фото: Під час виступу учнів Луцької школи-гімназії №14 нам подумалося: «З такими дітьми Україна має майбутнє!».
