«Люблю, коли все навколо вкриває сніг і щороку з нетерпінням чекаю цього, як свята. Холодна, чорна, засмічена бур’янами, закидана різним мотлохом наша земля–матінка перетворюється на царство Снігової Королеви...
«Люблю, коли все навколо вкриває сніг і щороку з нетерпінням чекаю цього, як свята. Холодна, чорна, засмічена бур’янами, закидана різним мотлохом наша земля–матінка перетворюється на царство Снігової Королеви. Цьогорічна зима подарувала нам усім справжнє диво: не один день ми, виходячи з дому, переступали пороги своїх осель і відразу потрапляли… у казку. На мить спинялися, бо сліпучо–білий сніг змушував примружувати очі, а тоді з подивом та захопленням зачудовано дивилися на власне подвір’я, на рідну вулицю, і хто вголос, а хто мовчки, про себе, промовляв: «Яка краса!..» До школи я йшла по дорогому розкішному килиму. Моя уява малювала казкові сани, трійку вороних коней, яка несла мене назустріч новому дню, а мій шлях охороняли велетні–ясени, що непорушно стояли вздовж вулиці. Я відчувала свист вітру у вухах та вірила у своє чудо. Але, на жаль, це диво, як і всяке диво, тривало недовго. Послабшали морози — і казка поступово почала… танути: сніг потемнів, велетні–охоронці перетворилися на звичайні дерева, а по обидва боки вулиці з-під залишків недавно розкішного снігового килима знову стирчали невирвані бур’яни, виглядав неприбраний мотлох… І стало сумно на душі, боліло серце за тих, хто восени полінувався навести лад на вулиці, хоча б біля своєї оселі».
Анна КАРАСЬ, редактор відділу листів і зв’язків із читачами<
Ці рядки я написала у своєму щоденнику, навчаючись в одинадцятому класі. Пройшов час, та нічого особливо не змінилося. З року в рік, коли чародійка–зима передає свої повноваження квітучій весні, ми спостерігаємо схожі «пейзажі». Народилася я та виросла в селі Вишнів на Любомльщині. Мої ноги вздовж і впоперек зміряли малу батьківщину. Частенько крутила педалі велосипеда польовими дорогами, узбіччями автотрас. Ви думаєте, що я бачила, як вітер котить хвилі морем пшениці, як писав Михайло Коцюбинський, чи як «тихо пливе блакитними річками льон», гладила «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі»? А може мене спинила «біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл»? Ні, мене спиняло море… будяків. І що не рік, то воно розливається більше та більше, ніяке спекотне літо не може його висушити. А уявити картини, так образно змальовані паном Коцюбинським, мені досить важко: я не бачила їх у реальному житті, моя уява малювала ці пейзажі лише у снах. Та хіба тільки я? Пригадую, як на одному з уроків української літератури моя мама, а саме вона читала нам цей предмет, запитала в учнів: хто з нас наяву милувався панорамами, які так майстерно описав видатний пейзажист-Коцюбинський? Виявилося, що ніхто з класу не бачив, як цвіте льон і гречка. Навіть сьогодні, майже після семи років закінчення школи, я тільки з пісні знаю, що «льон цвіте синьо–синьо». Та й про МОРЕ жита, пшениці та всякої пашниці мої земляки–вишнівчани можуть тільки мріяти, бо бачать лише невеличкі посіви на городніх латках. Мріяти… Сподіватися… Вірити в те, що повернуться часи, коли хлібні поля на нашій землі нагадуватимуть безмежне МОРЕ, а не море з будяків. Та само собою цього не станеться. Треба, щоб прийшов справжній господар, як скажімо, Віктор Шумський — директор сільськогосподарського приватного підприємства «Рать» Луцького району чи його сусід — керівник ТзОВ «Городище» Анатолій Никонюк, або Валерій Діброва — директор ТзОВ «П’ятидні» Володимир–Волинського району, чи знаний керівник Горохівського ПОСП імені Т. Г. Шевченка Андрій Турак. Або намагатися вчитися у них і самим ставати справжніми господарями своєї такої родючої землі, щоб наші діти разом з нами побачили, як «пливе блакитними річками льон», як піниться запашна гречка і сліпучою арфою лягає до ніг, як вітер котить хвилі безкраїм пшеничним морем…
