У БИТВІ ЗА МОВУ І МИШКА — ВОЇН

Луцька міська рада рекомендувала міському управлінню освіти не проводити оголошений Міністерством освіти конкурс з російської мови «Лукомор’є»…

Десь увечері того ж дня моя донька-першокласниця запитала, чому на обгортці з її цукеркою намалювали ведмедика, але написали, що це… мишка. Так завдяки солодощам «Сказочный Мишка» (назва була лиш російською) ми таки провели у домашніх умовах «лікнеп» з російської мови. Після цього зловив себе на думці про безглуздість ситуації. Хіба за нормальних обставин представницький орган місцевої громади міг би заперечувати проти будь-якого мовного конкурсу? Адже очевидним є те, що чим більше мов знає людина, тим краще. Але хіба за нормальних обставин маленький і великий громадянин України не міг би знайти напису українською мовою на придбаному в магазині продукті? Отже, ситуацію маємо не нормальну. І, видається, ця хвороба потрохи переходить у небезпечну хронічну форму.
Брутальний русифікаційний наступ у багатьох українців природно провокує гостру реакцію у відповідь, яка, однак, нерідко є непродуманою. Наприклад, серед «мовних» законів, зареєстрованих у Верховній Раді, є і законопроект, розроблений депутатом-письменником Володимиром Яворівським («Батьківщина»), депутатом-письменницею Марією Матіос («УДАР») і депутатом-викладачем Іриною Фаріон («Свобода»). Чимало експертів уже назвали його занадто відірваним від реалій, таким, положення якого на практиці буде важко втілити, хоч ним і передбачено впровадження посади Уповноваженого із захисту державної мови та міноритарних мов. У законі, зокрема, розписується, що коли, наприклад, україномовна особа викликала «швидку допомогу», а лікар розмовляє російською, то якщо вони не дійдуть згоди щодо мови меддопомоги, то «медичний працівник залучає перекладача, вартість послуг якого відшкодовує особа, яка недостатньо володіє українською мовою». Тобто у даному випадку — сам лікар. Чи варто й казати, що такі пункти — просто знахідка для того таки Колесніченка, який завзято буде розповідати про «фашистів» з опозиції, які забороняють його електорату говорити російською. Водночас у законі — брак економічних стимулів для сприяння українській мові.
Проте поки політики заганяють мовне питання у глухий кут, є добрі приклади того, як саме суспільство намагається збалансувати мовну ситуацію, зупинити русифікацію і суржикізацію України. Зокрема, доволі успішним виявився рух інтернет-спільноти «И так поймут», яка відстоює права україномовних споживачів. Молоді люди діють коректно, але наполегливо. Численними зверненнями, заявами, збором підписів тощо вони змушують підприємців рахуватись із україномовним споживачем. Зокрема, до своїх досягнень натхненник руху Роман Матис записує гарантію відомої компанії «Філіпс» у 2013 році розробити україномовну версію свого сайту. Рух нараховує уже кілька тисяч членів і їхня кількість щодня зростає приблизно на відсоток.
Але скільки ще суспільство зможе опиратись повзучій русифікації при байдужості влади? Який у нього запас міцності? Наївно думати, що якщо за 300 років не задушили мову, то й не задушать. Ситуація вже у недалекому майбутньому цілком може закінчитись остаточним мовним поділом України десь по Дніпру чи й Збручу.
Без сумніву, головна відповідальність за порушення крихкого мовного балансу лежить на Вікторові Януковичу та його команді з Партії регіонів. Це вони перед самими виборами випустили джина із пляшки, прийнявши сирий мовний закон, це при них негласно сформувалась практика, коли українську мову можуть собі дозволити ігнорувати як найвищі чиновники, так і комерсанти з їхніми цукерками. Взагалі, складається враження, що і в Україні, і в Росії при владі перебувають… російські націоналісти. І єдина відмінність між цими групами — лише у тому, що кожна з них самостійно хоче наживатись в Україні.
Тому ігнорування нинішніми керманичами національного, у тому числі і мовного підгрунтя держави, аж ніяк не сприяє її внутрішній стійкості. Розмивання української ідентичності може зрештою перетворити країну на строкатий конгломерат малопов’язаних між собою земель. І тоді спокійно можна буде перейменувати Україну на якусь Територію-на-берегах-Дніпра, як щось схоже прогнозує письменник Юрій Щербак у своїй фантастичній пригодницькій книзі «Час смертохристів. Міражі 2077». У Щербака, до речі, усе зрештою закінчується окупацією частини України…