У центрі Луцька по сусідству розташовані два агітаційних намети: синій і червоний. Роздають газети, брошурки з політичними програмами та інший намарно витрачений папір. Жіночка років 40 підходить до одного...
У центрі Луцька по сусідству розташовані два агітаційних намети: синій і червоний. Роздають газети, брошурки з політичними програмами та інший намарно витрачений папір. Жіночка років 40 підходить до одного. — Ви чому не об’єдналися на виборах? — запитує в агітатора. — Невже не зрозуміло, що так було б краще? — Та ми то об’єдналися, то вони не хотіли, — знічений чоловік бурмоче щось собі під ніс, киваючи на сусідній намет. У дусі української політичної моди перекладає вину на опонента. Але сердиту жінку непросто зупинити. Ввійшовши в азарт, вона сварить агітатора так пристрасно і самовіддано, ніби перед нею її законний чоловік. Прораховує можливі ходи, звинувачує у бездіяльності, докоряє за недалекоглядність. Чоловік мовчки вислуховує і нічого не відповідає. Зневірившись, жінка махає рукою і покидає місце суперечки. Незнайома пані дискутувала так переконливо й енергійно, що мені вдалося зрозуміти її почуття. Жінка кричить, бо їй вже нарешті хочеться побачити вчинки чоловіка. Не того, який закликає приїжджати в Україну навесні, щоб подивитися на роздягнених жінок, бо більше нічим заманити, і який демонструє свою чоловічу силу, запроторивши жінку в тюрму. Не того волинського чиновника, який у найкращих традиціях гоп–культури називає працівниць своєї прес–служби «тьолками». Але нічого такого жінка не бачить. І тому її крик звучить як останній аргумент, на межі істерики.
