Переглядаючи свіжі номери «Літературної України», прочитала, що лауреатом премії імені Олександра Білецького в галузі літературної критики став доктор філологічних наук, професор Петро Іванишин (Дрогобич)...
Переглядаючи свіжі номери «Літературної України», прочитала, що лауреатом премії імені Олександра Білецького в галузі літературної критики став доктор філологічних наук, професор Петро Іванишин (Дрогобич). Щиро порадівши успіху талановитого науковця, пригадала іншого Іванишина, його батька, з яким колись так химерно звела мене доля. Наприкінці 90-х, коли суспільство нуртувало бажанням змін і нової безцензурної інформації, товариш привіз мені зі Львова надруковану на ротопринті книжечку «Українська Церква і процес національного відродження». За ніч «проковтнувши» її, на ранок наважилася показати тодішньому головному редакторові. — Будемо друкувати! — несподівано заявив Полікарп Шафета, який теж прочитав «залпом» цю книгу. А мені доручив розшукати автора і погодити з ним скороти, оскільки газета навіть у кількох подачах не могла видрукувати геть увесь матеріал. З великим зусиллям, із допомогою львівських друзів я розшукала телефон Василя Іванишина і повідомила йому про наш намір. Він не йняв віри. Бо, як з’ясувалося вже згодом, у його рідному Дрогобицькому педінституті, де він тоді працював, через цю книгу здійнялася ціла буря. Автора звинуватили у націоналізмі з усіма похідними наслідками. Втрата роботи, коли у тебе сім’я, у всі часи річ неприємна, тож підтримка такої поважної, із величезним накладом газети, була йому вельми доречною. Тоді, наприкінці нашої телефонної розмови, Василь Петрович сказав, що дуже вже йому знайомий мій голос і перепитав прізвище. — А ви не та Валентина, яка ходила на літературну студію при львівській молодіжній газеті? — А ви — той самий Іванишин?! Ось так ми зустрілися знову. І хоч він давно уже не був керівником літстудії, а я — його підопічною, постійно цікавився моїми літературними справами і наполіг на виданні першої поетичної збірки, ставши її редактором і автором переднього слова. «Тінь сльози» побачила світ 1992 року в дрогобицькому видавництві «Відродження», біля витоків якого стояв Василь Іванишин. Одна за одною виходили з-під його пера такі фундаментальні праці, як «Мова і нація» (у співавторстві з Я. Радевичем-Винницьким), «Нація. Державність. Націоналізм», «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху», «Непрочитаний Шевченко», «На розпутті велелюднім» та інші. Матеріалів там було, либонь, не на одну докторську дисертацію, проте доктором наук він так і не став. Іванишину не цікаві були звання і титули, він увесь був поглинутий ідеєю створення «Тризуба» імені Степана Бандери — Всеукраїнської націоналістичної організації із орденським типом мислення і чину, яка сповідувала християнські принципи вищості духовного над тлінним. І досі його вважають духовним батьком, Провідником, чимало українців на Заході й Сході, куди він сотнями примірників передавав свої книги. Романтик і реаліст Василь Іванишин залишив нам ці заповітні рядки: Ми помремо во славу України, Як тисячі до нас під ягель полягли За те, що в час великої руїни Свою любов синам передали… Він пішов, не поцінований належно молодою державою, для становлення якої зробив так багато. Втім, то ще не була держава його мрії. Усі його твори, публічні виступи, які збирали велелюдні зали, у тому числі й у Луцьку, були пронизані однією ідеєю: «Без вирішення головного політичного питання — створення національної держави — жодна інша проблема (соціальна, економічна, політична, культурна, релігійна тощо) ніколи не буде вирішуватися на користь народу. Тому український націоналізм вчить, що боротися треба не за ЩОСЬ (пенсії, зарплати, стипендії, соціальні блага, реформи, мандати, посади тощо), а за ВСЕ — за національну державу». Оце і є відповідь учорашнім візитерам до редакції, які обурювалися, що не виконується Закон про безкоштовний проїзд у транспорті пільговикам, і селянам, які у листі до газети плачуться, що їм досі не заплатили за здане молоко, і колезі-письменнику, який нарікає, що не може через безгрошів’я ні книжку нову видати, ні сім’ю утримати.
