Тук-так, тук-так — виспівували колеса поїзда. Я щойно поринула у напівзабуття, як пролунав жахливий крик: «Обходять! Васю, стріляй! Бий по «зельонці». Там вони, гади! Стріля-а-й!»...
Тук-так, тук-так — виспівували колеса поїзда. Я щойно поринула у напівзабуття, як пролунав жахливий крик: «Обходять! Васю, стріляй! Бий по «зельонці». Там вони, гади! Стріля-а-й!».
Збоку заскрипіло. Піднялася жінка, поторсала чоловіка на верхній полиці: «Ваню, тихіше. Не кричи, людей налякаєш. Ти вдома, вдома». І, побачивши, що я не сплю, тихо сказала: «Після Афганістану він часто кричав уві сні, воював, зривався кудись бігти. Спершу я боялася, прокидалася посеред ночі й довго не могла заснути. Думала, сходить чоловік із розуму. Але лікарі сказали, що це із часом пройде, що це «афганський синдром», наслідки психологічної травми. Майже 10 років минуло, а він усе кричить. Як думаєте, пройде?». Я заспокоювала жінку, говорила банальні речі. Щось на зразок того, що час — добрий лікар, зцілює і рани, і душі, що невдовзі афганські жахіття забудуться. Суспільство й справді забуває ту далеку і, не боюся сказати, нікому не потрібну війну. Але для них, колишніх воїнів-інтернаціоналістів, як їх тоді називали, їхніх батьків, вдів вона триває й досі. Ціна, яку заплатили волиняни за воєнні амбіції колишніх чиновників і партійних функціонерів, — 70 загиблих хлопців і три таких, що пропали безвісти. Чимало з наших земляків повернулися з тієї чужої війни скаліченими. Якщо не тілом, то душею. Повернулися іншими, ніж могли б бути, якби не бачили її жахіть. Одні — кращими, інші — гіршими. Цинічними, озлобленими на всіх, хто поряд, ображеними на державу, яка вустами владців казала їм, коли зверталися за допомогою: «Я вас в Афганістан не посилав». Їх, 18— 20-річних, не навчених воювати у гірських умовах, необстріляних, кинули у пекло війни. Вони із честю виконували свій військовий обов’язок. А коли повернулися з Афганістану, побачили, що батьківщина їх не чекала. «Як довго ця війна тривала», — писав мій земляк, уродженець Горохівщини, поет і прозаїк, лауреат Шевченківської премії Василь Слапчук, прикутий після поранення до інвалідного крісла. А тривала вона понад дві тисячі днів і ночей. На цій багатостраждальній землі й досі стріляють, гинуть такі ж молоді хлопці. Правда, не українські. Для наших війна давно закінчилася. Але і в мирний час йдуть із життя її ветерани. На Волині щороку помирає до 40 ветеранів-афганців. І не тільки від ран чи хвороб. Йдуть на той світ через самогубство, соціальні недуги, алкоголізм, наркоманію (щоб приховати страх чи біль, багато хто із них саме в Афганістані спробував наркотики), безробіття і сімейні конфлікти. Адже повернулися вони додому із зламаною психікою. Побачене на афганській землі не пройшло безслідно. Злидні й безвихідь змусили багатьох із них стати на шлях злочинності. Бойовий досвід ветеранів-афганців використовували люди, які хотіли чужими руками прибрати тих, хто їм заважав жити так, як хочуть, — партнерів по бізнесу, представників влади, а то й власних дружин. І нині їх намагаються використовувати різні політичні сили у своїх інтересах. У перші роки після повернення на батьківщину високопосадовці воїнів-афганців називали героями, запевняли, що дбатимуть про них і сім’ї загиблих. Годують обіцянками поліпшити життя і медичне обслуговування й нині. Натомість їхнє становище погіршується. Нова влада забирає навіть ті пільги, які мали колись. Забрала санаторій у Саках. Залишився лише госпіталь — у Пущі Водиці під Києвом. Інваліди-афганці роками чекають на обіцяне житло, нагороди, яких були удостоєні, але які й досі чомусь не можуть знайти їх... 15 лютого в Україні відзначали День вшанування учасників бойових дій на територіях інших держав. За традицією, керівники держави й області зустрічалися з ветеранами-афганцями, говорили про їхні ратні подвиги, дякували за виявлений героїзм — і роздавали обіцянки. Хочеться вірити, що вони таки будуть виконані. Інакше афганці знову можуть нагадати, що вони — сила. Як це було, коли штурмом брали парламент після відміни окремих пільг.
