60 РОКІВ ТОМУ У СЕЛІ ВОЛИНСЬКОМУ НЕ СТАЛО НЕНАВИСНОГО ТИРАНА
60 РОКІВ ТОМУ У СЕЛІ ВОЛИНСЬКОМУ НЕ СТАЛО НЕНАВИСНОГО ТИРАНА
Серце одного із найжорстокіших диктаторів світу зупинилось 5 березня 1953 року о 21.50. Згідно з медичним висновком — від крововиливу в мозок. Агонія тривала чотири доби. Майже всі дослідники сходяться на думці, що смерті 73-річного Сталіна сприяли його соратники, бо не поспішали викликати медичну допомогу в його заміську резиденцію — в село Волинське, яке зараз стало частиною Москви. Пропонуємо вашій увазі спогади людини, чиє дошкільне і раннє шкільне дитинство минуло у сталінські часи
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України
Із наближенням 60-річчя від дня смерті відомого в історії ХХ століття правителя-тирана — «вождя і батька всіх народів, геніального вчителя трудящих мас, генсека Компартії СРСР, генералісимуса» і т. п. — ностальгія за сталінськими часами, а заодно і їхня ідеалізація стали набувати все швидших обертів, які іноді видаються просто небезпечними. Особливо моторошно стає, коли не тільки на сторінках відповідно забарвленої преси, а й у передачах начебто політично нейтральних теле- і радіоканалів раз по раз натикаєшся на розбалакування про справедливість і гуманізм керівника-правдоносця із «залізною рукою» з боку молодих новобранців із сучасних комсомольських і компартійних рядів. Та є в цьому і певний позитив: гламуризована брехня спонукає виповідати істинну правду про часи грізнопам’ятні тих, хто мав гірку долю тоді жити, власне, переживати їх як лихоліття особисто. До честі газети «Волинь», тут постійно знаходиться місце для публікування відповідних матеріалів, тобто і щодо масових репресій, і щодо безпричинних жертв на фронтах німецько-радянської війни, і щодо утисків рідного слова... У 4-річному віці повсякденною моєю молитвою за прикладом дорослих у сім’ї поряд із «Отче наш» було звертання до Всевишнього: «Нехай воскресне Бог і розсиплються вороги Його, і побіжать від лиця Його ненависники Його…». Таким палким вимолюванням захисту від нечистої сили було прийнято реагувати на чергові обшуки обійстя енкаведистами (велося полювання на підпільників-повстанців), на чисельні візити агітаторів-насильників у записуванні до колгоспу, фінагентів-збирачів податків, штрафувальників за «недоїмки» у здаванні державі сільгосппродуктів… І досі спливає перед очима трагічна картина: піввулиці люду стоїть у крайній хаті на колінах, супроводжуючи пристрасним молінням у сльозах валки саней із нещасними родичами і сусідами, яких вивозили до Сибіру. Найсміливіша із молодих жінок вибігла на дорогу і їй до рук впав вузол із великої хустки-опиначки, а в ньому вона виявила свою 2-річну племінницю, з якою довго потім довелося переховуватися по далеких хуторах. Як, очевидно, і багато моїх сільських ровесників, я дуже не хотіла йти до школи, бо боялася… вчителів. Вони входили (тільки згодом стало зрозуміло, чому) до тих бригад, що в народі називалися бандитськими, бо змушували підписуватися за непідйомну суму позички державі, вривалися до хати серед ночі, зганяючи у березневу непогідь селян до виборчих дільниць, аби до шостої години ранку велика черга засвідчувала крайнє нетерпіння мас віддати свої голоси за вірнопідданих «обранців». А ще ті геть упосліджені владою освітяни змушені були власноруч збирати по хатах яйця, масло, виводити дітей на виловлювання довгоносиків — шкідників посівів цукрового буряка, на прополювання бур’янів тощо. На горе, за першу вчительку в моєму класі була фанатично вороже налаштована до «западенців» комсомолка із Полтавщини. До арсеналу її методів виховання входили не тільки пісні про Сталіна, а й піднімання серед уроку дрібного напівголодного і напівголого школярства для виголошення лозунгів на кшталт «Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство!», «Сталін, наче сонце світить!». Практикувалося і щоденне (!) написання листів «найдорожчому рідному батькові Сталіну». У першому класі від нашого імені вчителька писала їх сама, а в другому-третьому цю поважну справу доручалося, як відмінниці навчання, мені. Сталін мав знати, хто бешкетував, прийшов без піонерського галстука, сміявся при виголошуванні серйозних гасел. Під закінчення називалися імена й тих, хто одержав відмінні оцінки, але часто виходило так, що моє прізвище на листку вже не вміщалося, і я, дурненька, з того приводу ридала. Зрозуміла причину такого «невезіння», коли випадково, прийшовши в учительську за крейдою, яку довго шукали, почула, як учителька бідкалася заїжджому інспектору, що не дуже радіє успіхам у навчанні тих дітей, чиї родини «на контролі». … І ось настав час шкільної траурної лінійки. Вождя не стало. Заплакана вчителька пропонувала тим, хто стояв у перших рядах, але не мали носовичків, шматки тканини для витирання сліз. Але сльози чомусь текти не хотіли: либонь, заважала глибоко в душі зачаєна радість, що осоружних листів писати уже не буде кому. У чому ходили, що їли в часи нашого «щасливого сталінського дитинства» і чому записувалися у пам’яті пісні на зразок «Батьку Сталін, дай нам мила, бо вже воші мають крила. Як нас об’їдять, то на тебе полетять», відомо і без моїх свідчень. А оці — конкретизовані в суто особистому аспекті, нехай теж якоюсь мірою увиразнять абсурдність ностальгії за «сталінським щастям».
