ХУТОРЯНИ

“Гарне місце для життя” — так тлумачать назву свого села мешканці Красноволі, що в Маневицькому районі. Хоч було воно за царя закріпачене (це дослідив вихідець з Красноволі, а нині — відомий волинський історик-архівіст Володимир Рожко), нескупі землі, ліси, багаті на дичину, гриби та ягоди і, звичайно, працелюбність людей, — давали можливість справді гарно жити. Не випадково неподалік Красноволі була німецька колонія, польське село Кошище. А ще багато хуторів, на яких хазяйнували поліщуки. Деякі з них збереглись і до сьогодні.
1. І НА ПОЛІССІ Є СИБІР
Почувши про хутір Сибір, я зацікавилась, чи нема в його назві чогось від того, справжнього Сибіру, куди вивозили волинян, що потрапили до числа “ворогів народу”. І голова Красновольської сільської ради Адам Близнюк переповів давню історію. В 1939 році, коли, як ми кажемо, прийшли перші совєти, в Красноволі був уповноважений від району, на той час Цуманського, Котович ( люди вже забули його ім’я). Чоловік цей розмовляв досить добре українською мовою. Але сам, очевидно, вихідець із Сибіру — з українців-сибіряків. Одного разу він поїхав в Паровище — на хутори, де жило до сорока чоловік. Хутори там гарні були — по п’ять-сім гектарів землі, пасіка майже в кожного господаря, садок. І коли Котович повернувся в Красноволю, то сказав: “О, то це ж справжній Сибір!”. Малось на увазі, що так на роздоллі, серед природи хазяюють поліщуки. Після цього, як треба було Котовичу їхати на хутори, то він так і говорив: “Запрягайте коня, поїдемо на Сибір”.
І коли прийшли “другі совєти” після визволення району від німецьких загарбників, то під час картозйомки спеціалісти внесли в схему хутір Сибір. Люди називали його і по-старому — Паровище. Але офіційно прижилась нова назва.
— І хазяювали люди на хуторах, — розповідає сільський голова Адам Близнюк, — ще багато десятиліть. Масове переселення з Сибіру, як і з інших хуторів, почалось у 80-х роках, коли укрупнювались господарства, коли навіть невеличкі села, не те що хутори, були віднесені до неперспективних.
А кілька хуторян лише в минулому році переїхали у село, коли вже старість і безпомічність змусили перебратись ближче до родини.
Сьогодні на хуторі Сибір живе сім’я Мефодія Дрогана. Хазяює на прадідівській землі родина Матрунчиків — батьки, а по сусідству з ними син Петро (купив тут хату, що вже спорожніла). За дружину він взяв дівчину з Красноволі, яка колись теж жила на цьому хуторі. І коли я поцікавилася у Петра, чому не перебрався в село— все-таки двійко дітей підростає, а там же школа, то він сказав:
— На хуторі я сам собі хазяїн. Тут і коней є де попасти, і худобу... А природа яка гарна! Коли навесні зацвітає калина, то це — райський куточок.
Виявляється, молодий чоловік купив хату, яка належала синові найстарішого жителя цього хутора Трохима Татушка — Миколі. Поки Микола з дружиною були живі, Трохим Борисович декілька років був при них, бо його хата, що стоїть неподалік, вже зовсім завалилась.
Похоронивши сина й невістку, вже третій рік дід Трохим у Чорнижі, в дочки Валі. Але перш, як поїхати до нього, я хотіла ступити на ту стежку, якою багато десятиліть ходив цей чоловік. Походити по тому подвір’ї, яке колись топтали ніжки семи синів і дочок, яких виростив Трохим Борисович разом із своєю дружиною Домкою. Зимової пори у садку на фоні білого снігу — дивна зелень барвінку. І, куди не глянеш,— простір. Сільський голова Адам Близнюк говорить:
— А он там — річка Красоха. До проведення меліорації тут краєвиди були казкові — у заплавах цвіли лілії, риба водилась.
До речі, сільський голова так розповідає про хутір, про довколишню місцевість, де в Першу світову війну проходив фронт, що подумалось: напевно, він історик за фахом. А виявилось, просто Адам Семенович змалку цікавиться історією свого краю — щось читав, щось розпитував у старожилів.
Так склалось, що пішов він на строкову службу і пробув в армії двадцять п’ять літ. Вже як Союз розвалився, то повернувся в рідне село. Найстарішого хуторянина діда Трохима добре знає відтоді, коли ще хлопчаком бував на хуторі, в річці Красоха рибу ловив.
— Років чотири тому я косив сіно поблизу хати Трохима Татушка. Дід підходив до мене — любив погомоніти. Ще чарчину з косарями випивав. На свій вік — був міцний. Сам в село ходив у магазин — купить хліба, посидить, відпочине, з людьми поговорить — і назад, на свій хутір. Він довго тримався за нього, ніяк не хотів покидати рідні місця, де життя минуло.
…Ми їдемо у Чорниж, до діда Трохима. Почувши від дочки Валі, що до нього — “люди з газети”, дідусь дивується: “Чого б це?”. А після того, як дізнався, що цікавить нас хутір Сибір і він, як найстаріший хуторянин, просвітлів обличчям і посміхнувся. Певно, приємний для нього це спогад.
Дід Трохим пам’ятає, як сватався до своєї Домки.
— У вісімнадцять літ я женився, — каже він. — І Домці стільки ж було. Перш з батьком, найближчою ріднею пішли до неї — запили. А весілля було велике. Якраз на Трійцю ми женились. У храмі села Матейки вінчались. Батюшка свічку запалив. Є повір’я: якщо свічка гарно горить, то життя буде гарне.
— А у вас свічка гарно горіла?
— Ні... Мабуть, тому я й втратив рано свою жінку. Вже тридцять вісім літ, як її нема.
— Як совєти прийшли, всіх загнали в колгосп, — пригадує дід Трохим. — За Польщі в нас орної землі було два з половиною гектари, а сінокосу — сім. З цього всього залишили біля хати трохи більше гектара. В колгоспі опинився і віз, і коні. Доводилось корів запрягати і так орати. Січкарню, олійницю та жорна не забрали, порахували, певно, дріб’язком. То жорна і зараз служать. Правда, дочка Воля вже не руками крутить їх — внук моторчика приладнав.
Як і всі хуторяни, дід Трохим був майстром. Хтось кувати вмів, то робив плуги, рала, хтось шив. А він бондарував — для хазяйства своїми руками майстрував і масницю, і цебрика, діжку... І навіть шкури навчився вичиняти.
— Жили німці неподалік, які шкури вичиняли, — розповідає дід. — Якось попросив їх: “Навчіть мене цьому ремеслу”. Де там! Один каже: “Я вчився два роки, і мені було наказано своєї науки не передавати нікому”. Тоді я спробував сам — не святі ж горшки ліплять?! Вийшло... Вичинив овечі шкури, брат пошив кожуха. Он він...
Трохим Татушко цим кожухом і сьогодні любить вкриватися. І з гонором каже:
— Цьому кожухові вже більш як піввіку.
Третій рік дід Трохим живе в дочки Валентини.
— Приказним порядком забрала його, — говорить вона.— Як помер мій чоловік, то перевезла батька до себе. Він дуже не хотів сюди йти. Все тримався за свій хутір. А як там старій людині самій жити!? Догляд потрібний. А я не находжусь щодня, бо неблизько до хутора. Мені кожен говорив у селі: “Твій батько там голодний, холодний...” , то я вже і не слухала, що не хоче він покидати хутір. Тепер я спокійна: батько — у мене на очах, впору гаряченького поїсть. Кожного року на День Перемоги я везу його в Красноволю. До пам’ятника загиблим в роки війни. А від пам’ятника вже через хутір вертаємось у Чорниж. Батько так хоче. Хоч гляне, де стоїть його старенька хата, і то йому легше.
Дід Трохим був колись солдатом Війська Польського. Воював він і у Велику Вітчизняну — забрали його на фронт, як було визволено район від німців. У Латвії — важке поранення. Ще й досі носить дідусь пам’ятку про це — кусочок металу в руці. Як дорогу реліквію береже орден Вітчизняної війни І ступеня, медаль “За бойові заслуги”. А ще не розлучається з молитовником — старим-престарим. В дитинстві, як ще в польську школу ходив, пригадує він, то два рази в тиждень до дітей батюшка приїжджав, а два рази — ксьондз, бо вчились там і українці, і поляки. Цей молитовник — з тих часів. Таких далеких і таких близьких.
— Батько вже напам’ять знає кожну молитву, — каже дочка Валя.— Але бере окуляри і читає, закладками щось помічає..
З цим молитовником дід Трохим прожив все своє довге життя — 7-го лютого 95 літ минуло. І похоронять його з ним. А похоронять обов’язково у Красноволі — “щоб ближче біля свого хутора спочивати”.
Катерина ЗУБЧУК.