Скільки разів я писала цей лист, а відіслати його вам не вистачало сили волі. Дуже прошу, якщо він все-таки потрапить до вас, надрукуйте. Це послання тій людині, з якою пов’язано багато хорошого у моєму житті...
Скільки разів я писала цей лист, а відіслати його вам не вистачало сили волі. Дуже прошу, якщо він все-таки потрапить до вас, надрукуйте. Це послання тій людині, з якою пов’язано багато хорошого у моєму житті. Майже вісім років тому, перебуваючи у службових справах, я зустріла своє щастя і разом з тим — свій біль. Але це зараз я говорю про те, як боляче мені. А тоді, як тільки ми познайомились, я була, як кажуть, на сьомому небі від перших справжніх і неповторних почуттів. Ми зустрічались часто, вишукували для зустрічей всі можливі і неможливі ситуації. Кохання, здавалось, взаємне, а щастя моє — безмежне. Життя набрало якогось нового змісту. Я бачила, що з кожною зустріччю все більше і більше прив’язуюсь до свого обранця — вже й не уявляла, як жила б без нього... Так було два з половиною роки, поки не почалось “з’ясування” стосунків. Приводом для цього служили його безпідставні ревнощі. Я стала невільницею своїх почуттів: не раз сама собі говорила, що треба раз і назавжди припинити ці зустрічі — не принижуватись, не вислуховувати образ. Але моя безмежна любов і те, що не уявляла свого життя без нього, зробили своє: я прощала навіть те, що в мого коханого була... інша жінка. Порвати наші стосунки не могла, хоч звела себе настільки своїми душевними стражданнями, що втратила сон, спокій, здоров’я. Я старалась завжди підтримати свого коханого — мабуть, защиро і віддано його любила. По-іншому — не могла. Він — до лікарні, я з ним. Він в лікарні, я —біля нього. Хоч така увага була тільки з мого боку. Він не поспішав до мене, коли я потрапляла в лікарню. Навіть пообіцявши, що приїде і буде під час операції, не дотримав свого слова. А скільки разів ми домовлялись про зустріч, та він “забував” . І наступного дня не поспішав вибачитись, щось пояснити. Навпаки, навіть якщо його вина була очевидна, то я просила вибачення. Він міг звинуватити мене в неіснуючих гріхах. І, врешті-решт, я не витримала — моє терпіння лопнуло. Я сказала, що нашим зустрічам — кінець. Світ без нього зразу погас. Що зі мною творилося: я і винила себе, що розірвала наші стосунки, і схвалювала свій вчинок. А головне — я все одно його люблю і ніколи не забуду. Ви запитаєте, для чого ж я пишу цей лист? Просто хочеться вилити образу, а розказати нікому не можу, не маю на це права. Саме образу. Адже в нас була така домовленість з самого початку: якщо розлюбиш, чи буде інша, миліша серцю, то скажи прямо, — не муч і не знущайся. А та “інша”, видно, була ще тоді, як ми зустрічались. Бо через два дні після нашого розлучення він вже був з нею. Мені дуже хочеться з кимось поділитись своїм болем. Можливо, моя сповідь комусь додасть сил, навчить не повторити моїх помилок. Когось застереже. А хтось просто задумається над своїм життям. Я не шукаю співчуття. І не хочу, щоб хтось мене шкодував. Мабуть, це на мене Божа кара за якийсь гріх, який мені спокутувати. Вихід, здається, є — поїхати за кордон, як роблять зараз багато дівчат, жінок. Але я ж розумію, що від себе не втечеш, а серцю — не накажеш. Та й обставини поки що складаються так, що я не можу податись світ за очі. Одне знаю твердо, що в своєму житті я вже більш нікому не повірю. А з іншого боку — я залишилась одна із своєю нерозділеною любов’ю. В нього — інша жінка, я про це знаю. І з цим змирилась. А з мене зараз ніхто не знущається, ніхто не обзиває. Не топче. А любити — я люблю, як і раніше. Мені навіть спокійніше з такою любов’ю — я викреслила всі образи, залишивши для себе тільки все хороше, що в нас було. Тим і живу. Я люблю його не таким, яким він став, а таким, яким був у перші два роки наших зустрічей. Таким, яким зберегла в своїй уяві. Скажете, божевільна — я й не перечу. Бо, попри все, що він мені заподіяв, я йому не бажаю зла. І не проклинаю його. Навпаки, зичу щастя, здоров’я. Те, що сталося, — моя помилка, яку я зробила давно — тоді, коли простила образу перший раз. А зараз потрібно жити так, як складається. І дорожити кожним днем — життя все-таки чудове! Це моя особиста, зовсім невигадана історія. У мене одне прохання: якщо ця сповідь буде надрукована, то без імен. Наперед вам дякую. Ваша читачка.
