ТЕЛЕВІЗІЙНА ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ

Український інформаційний простір, особливо телевізійний, заповнений старим імперським кінобрухтом брежнєвських часів і новими російськими «заказухами» путінського призову, які відновлюють брехливі радянські міфи, фальшують нашу історію, прославляють катів і вбивць українського народу, намагаються знову кинути суспільство в совкове минуле

Юрій ЩЕРБАК, письменник, публіцист, політик, дипломат

Удень і вночі канали так званого Українського (?) телебачення, особ­ ливо Перший національний (?), транслюють фільми й телесеріали про подвиги чекістів, комісарів та іншої комуністичної нечисті.
Але якщо в старих «брежнєвських» фільмах іще не розігрувалася зловісна карта етнічної ворожнечі, ненависті до українців, то сьогодні цілком очевидною є путінська установка: всюди там, де в російському серіалі з’являється персонаж, котрий говорить українською (переважно з московським акцентом), — це ворог, зрадник, націоналіст, перевертень, пособник окупантів.
Інформаційний простір України на 70—90% віддано радянсько–російській пропагандистській макулатурі, він перетворився на поле безжальної психологічної війни, що з 2005 року з особливою інтенсивністю ведеться проти незалежної Української держави та її народу. Мета війни, проголошеної Путіним після його ганебної поразки під час Помаранчевої революції, — дискредитація Української держави, самої ідеї нашої самостійності, приниження народу, прищеплення йому почуття хохляцької меншовартості та історично–національної амнезії, зневаги до нашої мови та духовних цінностей, внесення вірусів розбрату, сум’яття й розколу серед різних груп громадян великої європейської країни.
Кінцева мета — перетворення України на південно–західний край російської імперії під вивіскою так званого «митного союзу».
В інформаційному плані Україна сьогодні нагадує окуповану країну. Недаремно провідна канадська газета «Глоб енд мейл» назвала Україну країною з російською політикою і грецькою економікою.
Між тим, забезпечення інформаційної безпеки поряд з безпекою політичною, економічною, військовою, екологічною — прямий обов’язок держави, зафіксований у Конституції України, у десятках законів, доктрин, концепцій та інших документів.
Так, стаття 17 Конституції зазначає, що забезпечення інформаційної безпеки — «одна з найважливіших функцій держави, справа всього українського народу».
У численних документах проголошено абсолютно правильні істини щодо загроз інформаційної експансії з боку інших держав і необхідності захисту такого важливого стратегічного національного ресурсу, яким є інформаційний простір — один із фундаментальних чинників державного суверенітету будь-якої держави.
«Стратегічний оборонний бюлетень України», схвалений указом Президента 29 грудня 2012 р., серед викликів національній безпеці України називає такі:
— втручання у внутрішні справи України;
— посилення інформаційно–психологічного тиску на Україну з метою дестабілізації соціально–політичної, етнічної та релігійної ситуації в державі.
Серед необхідних заходів декларується «проведення моніторингу й аналізу інформаційного простору для виявлення інформаційно–медійних сценаріїв впливу, що становлять загрозу інформаційній безпеці України».
Які справедливі слова, які бездоганно відточені бюрократами формули! Але де реалізація цих положень на практиці, де моніторинг, де ефективні контрзаходи з обмеження чужоземної інформаційної агресії?
І, врешті-решт, яка неназвана «сусідня» держава здійснює цю агресію? Молдова? Білорусь? Словаччина? Угорщина?
Хто у цьому винен?
Сама Українська держава та її правлячий режим, який, стаючи все більш деспотичним, проводить курс на обмеження свободи слова своїх громадян, не робить нічого, щоб установити суверенітет над власним інформаційним простором, припинити російську агресію. Правлячий режим не виявляє навіть інстинкту самозбереження: адже в російських ЗМІ, безперешкодно трансльованих в Україну, посилюються брутальні напади не тільки на Тараса Шевченка, портрет якого розміщено поряд зі свастикою (вони чомусь не згадують, що портрет Достоєвського висів у кабінеті Гітлера), але й на Януковича, вірного союзника Росії, «знелюбленого» Путіним.
Інформаційний простір України безжально знищує не лише Росія, а й власні безтямні попсові олігархи та куплені ними медійники, які, діючи за формулою «5 С» (сенсація, скандал, смерть, секс, страх), вирощують дикий — безнаціональний та аморальний — продукт у вигляді майбутніх циніків, яким чужою є рідна земля та її доля. Коли почнуться заворушення, першими серед погромників будуть представники цього покоління відморозків.
З українського телевізійного простору, монополізованого компанією «Воля» (чия воля?..), прибирають російські опозиційні канали (RТVі), натомість щедро насаджують антиукраїнські; тут немає жодного каналу з Польщі чи Словаччини (мовляв, немає охочих дивитися), зате є китайські. Український глядач сидить на голодному інформаційному пайку: що ми знаємо про Узбекистан — країну з незалежною політикою, яка відмовилася від вступу до Євразійського союзу? Чи багато ми знаємо про соціальну політику скандинавських країн? Чи маємо об’єктивну інформацію про життя сучасної Вірменії або Азербайджану? Про ситуацію в Молдові  та  Придністров’ї?
Європейські амбіції України так і залишаться голослівними деклараціями, якщо ми не увійдемо до спільного європейського інформаційного простору, не зрозуміємо складних механізмів дії європейської спільноти, не збагнемо, в чому суть європейських цінностей.
(Скорочено. Повністю текст — у статті «Королівство кривих дзеркал» у газеті «Літературна Україна» від 25 квітня 2013 року).

 
Від редакції

У 2011 році вийшов друком захоплюючий роман-антиутопія Юрія Щербака «Час смертохристів: Міражі 2077 року», а в минулому році побачила світ його друга частина, яка має назву «Час великої Гри. Фантоми 2079 року». У цьому гостросюжетному трилері йдеться про майбутнє, що його у часи Четвертої глобальної війни переживає світ і Україна, яка так і залишилась внутрішньо нестійкою, а отже, доступною для зовнішніх втручань.
Попри легкий, іронічний і читабельний стиль автора, ці його книги дехто називає «попереджувальними». Бо вони спонукають діяти зараз, щоб відвернути катастрофу у майбутньому. Власне, це й робить Юрій Щербак у своїх публіцистичних творах — безкомпромісно показує сучасні загрози для України, щоб вони не стали катастрофічною реальністю у недалекому майбутньому, яке автор так майстерно описав у своїх книгах. «Волинь-нова» радить навідатись у книгарню і придбати романи Юрія Щербака «Час смертохристів: Міражі 2077 року» та «Час великої Гри. Фантоми 2079 року».