Нещодавно в засобах масової інформації було оприлюднено результати дослідження, яке провела соціологічна група «Рейтинг». Судячи з них, майже 60 відсотків українців вважають, що нам не вистачає «сильної руки»...
Катерина ЗУБЧУК, редактор відділу інформації і екології
Нещодавно в засобах масової інформації було оприлюднено результати дослідження, яке провела соціологічна група «Рейтинг». Судячи з них, майже 60 відсотків українців вважають, що нам не вистачає «сильної руки». І водночас 40 відсотків схиляються до того, що Україні треба «більшої свободи слова». Такі різні позиції експерти пояснюють слабкою демократією в країні.
Я зацікавилася цим дослідженням ще й тому, що групу «Рейтинг» очолює син моєї університетської однокурсниці Олексій Антипович. А вона говорила, при зустрічі, що «Рейтингу» можна вірити — він справді незалежний. Невже ж нам дійсно не вистачає Сталіна (а саме з цією одіозною фігурою асоціюється поняття «сильна рука»)? Заспокоїв із цього приводу сам Олексій Антипович, відповідаючи на запитання радіо «Свобода», коли дав своє тлумачення таких результатів дослідження: мовляв, українці не хочуть диктатора — йдеться просто про сильного керівника, менеджера. А ще десь я читала, що під «сильною рукою» вбачається бажання українців, аби в нашій державі, нарешті, життя було не по «понятіям», а за законом. І щоб законів дотримувалися всі — від, як ми кажемо, простих людей — до власть імущих. Ось до цієї точки зору і я схиляюсь, бо не хочу навіть припускати думки, щоб в Україні з’явився якийсь диктатор на зразок Сталіна, наслідки діянь якого ще довго будуть нагадувати про себе. Це сьогодні, коли багато документів розсекречено і страшна правда про сталінські репресії перекочувала навіть у літературні твори, ми дізналися, як усе було. Зокрема у 30–х роках минулого століття, коли винищили цвіт української інтелігенції — літераторів, науковців… Дізналися і вжахнулись, бо ж у Радянському Союзі сталінські репресії довгі роки подавалися, як перемога партії над «ворогами народу». І треба було, щоб у середині 80–х настала перебудова, щоб з’явились романи Анатолія Рибакова «Діти Арбата» (написаний ще в 60–х!), Олександра Солженіцина — «Архіпелаг ГУЛАГ». Мої старші колеги пам’ятають, як ми чекали чергових номерів журналу «Дружба народов», де був опублікований спочатку роман «Діти Арбата», і прочитували його, не відкладаючи. Адже Рибаков уперше так відкрито зобразив жертв беззаконного режиму. До речі, головний герой роману Саша Панкратов спочатку вірив Сталіну, хоч і знав його недоліки — грубість, нетерпимість. Але лише коли пройшов через табори, відчувши на собі цю «сильну руку», прозрів. Як могло таке бути, що приходили вночі люди в погонах і без будь–яких пояснень забирали чергову жертву? На це якоюсь мірою дав відповідь і Рибаков, і Солженіцин: система страху трималась на мовчазному непротивленні злу. Кожен думав, що той, кого забрали, мабуть, все-таки в чомусь винен, а його біда мине, бо він «не такий». Але, мабуть, легко розмірковувати й докоряти за покірність. А протистояти владній машині, очевидно, було непросто, а то й неможливо. Бо інакше можна було б такий же докір зробити тисячам волинян, яких, як «ворогів народу», вивозили на спецпоселення в Сибір. Вивозили і дорослих, і дітей. Коли я чую, що мій колега Петро Боярчук «із серцем» лежить у лікарні, я мимоволі згадую, як він описав пережите ним у дитинстві в тому спецпоселенні, куди у 1951 році потрапила сім’я його батька Оксентія Боярчука. І ніби відчуваю на собі «холодний вітер осінньої ночі просто неба на березі річки в Омську. І лютий гавкіт вівчарок, злі крики озлоблених конвоїрів та розгрузлу дорогу під ногами колони із чоловіків і жінок, зі стариків і дітей, яких женуть у Тобольську від річкової пристані до тюрми, щоб наступного дня водою відправити поближче до Північного кола». Чи не з того раннього дитинства залишився «слід» болю, від якого і зараз страждає серце Петра Оксентійовича? «Сильна рука» ще довго нагадувала про себе. Хоч уже й не було тирана, але залишилася система. Ніби ілюстрацією до цього є телесеріал «Одного разу в Ростові», який у ці дні демонструє телеканал «Інтер». В основі фільму — події 1962 року у Новочеркаську на електровозному заводі. Тоді тут розстріляли учасників страйку. Багато людей загинуло, понад сотня «підбурювачів» пройшла через суд. Арештовували їх уночі — чим не 1937 рік?! А, власне, страйку, а тим більше якоїсь революції, спочатку ніхто не задумував. Просто люди вголос заговорили про нестерпність свого злиденного життя. Про новочеркаські події правда була сказана лише на початку 90–х років. І про найближче з того, що змушує мене противитися всією душею поверненню «сильної руки». У 1972 році, коли я закінчувала Львівський університет, арештували Василя Стуса, Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола як дисидентів. А приводом послужили їхні… різдвяні колядки. Під таким приводом, виходить, при потребі могли і нас, студентів, арештувати, адже ми теж колядували на Різдво у квартирах своїх викладачів. Ось тільки «потреби» такої не було.
