У 74-річного Анатолія Поліщука з Лукова Турійського району і його 24-річної дружини Людмила підростає 5-річна донька Надійка
74-річний Анатолій Поліщук з Лукова Турійського району і його 24-річна дружина Людмила неодноразово чули на свою адресу песимістичні прогнози. Але ось уже шість років ці люди живуть разом, і у них підростає 5-річна донька Надійка.
ЧОМУ У ТАТА БІЛЕ ВОЛОССЯ… – Тату, а чому у всіх татів – чорне волосся, а в тебе – біле? – нещодавно запитала маленька Надійка у свого татуся. – А це тому, що коли я був маленьким, то любив їсти багато сметанки. Тому і виросло у мене біле волосся,– посміхнувся її сивий батько. – Ой, тоді я не буду більше їсти сметанки, бо і в мене таке волосся виросте... – А чому ж не будеш? – уже голосно засміявся її тато. – Люди платять великі гроші, щоб пофарбувати волосся, а у мене таке виросло безплатно… У дитячому садочку, куди уже три роки ходить Надійка, кажуть, що Анатолій і Людмила – дуже турботливі батьки і їх можна ставити у приклад іншим. Їхня доня – надзвичайно розумна і кмітлива дівчинка, має чудову пам’ять, знає багато віршів і пісень, а малює, за словами вихователів, навіть краще за них. Спочатку Анатолій та Людмила щодня удвох приводили у садок і забирали додому Надійку. Потім стали це робити по черзі: тато приводить доню, а мама забирає. Або навпаки. Часто бачать односельчани Анатолія, який гуляє з донечкою, і на вулицях селища. Щось розповідає маленькій, показує. До цього уже в Лукові звикли. Жінка, яка проводила нас до них, так і сказала: – Не кожна молода пара так живе. У РОЛІ ПОПЕЛЮШКИ Із Анатолієм Люда знайшла те, чого не мала усе своє життя, – розуміння, тепло, затишок. Її рідний батько, туркмен за національністю, коли служив в Україні в армії, подарував її матері трьох дітей і зник. Свого вітчима і маму, у якої з ним народилось ще двоє дітей, Люда востаннє бачила у 1990 році. Вони поїхали на заробітки у Росію і більше не давали про себе знати. Після цього Люда та її брати і сестри виховувались в інтернатах по всій Волині. Із життя з мамою та вітчимом у пам’яті Люди найбільше закарбувались численні сімейні скандали і побої. Коли Люда відмовлялась іти вночі красти із своїми батьками, вітчим її бив – незважаючи на “чорну” хворобу Люди, через яку у неї часто траплялись епілептичні припадки. А з інтернатівського життя в її пам’яті цвяхом сидить слово “підкидьок”. Слово, яке вона ненавидить і не може чути. Життя з бабусею, у якої поселилась після інтернату, теж було нелегким. Люда доглядала за бабусею, взяла на себе роботу по господарству, але не завжди чула за це добре слово. Була у цій хаті швидше на правах попелюшки, ніж онуки. А коли у житті Люди з’явився Анатолій, то бабуся ще й приревнувала і… спробувала відбити Анатолія в онуки. “КРІМ ЛЮДИ ДЛЯ МЕНЕ НІКОГО НЕ ІСНУЄ” – Познайомились ми з Людою у Ковелі на залізничному вокзалі, – згадує Анатолій Панасович. – Вона сиділа самотньо десь на віддаленій лавочці і чекала поїзда додому. А навколо бігають циганчата, дражнять її, просять грошей. Треба, думаю, відігнати, бо ж заскубуть це симпатичне дівча. Анатолій підсів до Люди і вони розговорились. Година чи дві пролетіли, як одна мить. Вони виливали одне одному душу. Більше, правда, говорила Люда. Ветеран праці, машиніст з 30-річним стажем, учасник війни слухав і з кожною хвилиною проймався до дівчини усе більшою симпатією. – Щось зачепила вона мені в середині, – каже він. – Влізла в душу. Жалко її так стало… Але тоді і до голови не могло прийти, що у нас з нею щось буде. Анатолій дав Люді грошей на дорогу, залишив свій номер телефону, щоб телефонувала, коли знову буде у Ковелі, і чомусь… поцілував на прощання у щічку. Наступного разу, приїхавши у Ковель, Люда подзвонила новому знайомому... Коли Анатолій вперше приїхав у Луків до Люди, то зустріч ця закінчилась доволі несподівано. Після того, як Люда з бабусею посиділи з гостем за столом, бабця відкликала онуку в бік і сказала: – Знаєш що, Людо, він чоловік старий, похилого віку. Нащо він тобі? Тобі треба молодого. От якби мені його. Він старий і я стара, і ми б помаленьку доживали з ним віку. Люда була вражена і спантеличена, й лиш прошепотіла: – Ну, якщо він сам захоче бути з вами… – Так, – посміхається Анатолій Панасович. – Вподобала мене її уже покійна бабуся. Але я кажу їй: “Ні, бабцю. Хоч ти бабуся, а я дідусь, але нічого не вийде”. Крім Люди для мене нікого не існує. МРІЮТЬ ПРО ВЛАСНУ ХАТУ Про те, як сивочолий 69-річний чоловік кинувся цілувати руки лікарям Луцького пологового будинку, коли його 19-річна дружина народила дитину, ми розповідали нашим читачам два роки тому. Зраділи, коли, шукаючи кілька днів тому їхнє нове помешкання, побачили перед собою великий цегляний будинок під плиткою. В порівнянні з їхньою попередньою пошарпаною хатинкою, він виглядав як справжній палац. Однак наша радість була передчасною. – Це будинок мого дядька, – пояснює Люда. – Але право на це житло мають мої брати і сестри. А самі знаєте, з якої я сім’ї… От брат нещодавно повернувся з тюрми, ходить тепер до нас і гонить з хати. Мені так соромно перед Толиком… – Саме ця думка й втримала мене на світі…– продовжує Анатолій. Минулого року у нього стався важкий інфаркт. Лікарі, після того, як Анатолій піднявся із лікарняного ліжка, сказали, що він справді щасливчик: у такому віці з таким діагнозом виживає один зі ста. – Я мусив вижити. На кого б я їх залишив? Тоді у лікарні тільки про Люду з Надійкою і думав, – каже Анатолій і ніжно пригортає до себе дружину і доньку. – Хоч я і не дуже віруюча людина, але в той момент просив Бога, щоб він мені дав ще час облаштувати куток для моїх дівчаток. У Ковелі в Анатолія і його колишньої дружини є трикімнатна квартира. Чоловік хоче продати це помешкання, і за свою частину грошей купити власне. Раніше у цій квартирі проживав ще й молодший син Анатолія, але півроку тому він помер від інфаркту (старший син, якому 53 роки, живе в Прибалтиці). На похорони сина Анатолій приїхав з новою сім’єю. Каже, що колишня його дружина швидко знайшла спільну мову із його 5-річною дочкою і навіть полюбила її. – Ну як можна не любити таке чудо? – цілує доньку Анатолій, а за якусь мить хитро мружить очі і звертається до нас: – А чого ви не запитуєте нас про другу дитину? Усі про це питають. Чесно скажу – була така думка. Але я побоявся за Люду, адже їй через хворобу лікарі заборонили знову народжувати. …Коли мова зайшла про найпам’ятніший подарунок від чоловіка, Люда відповіла не задумуючись: “Оце мої найкращі подарунки”, – й обійняла чоловіка та доньку. До речі. Георгій Лахновський з села Качкарівка Херсонської області прославився тим, що став батьком у віці 87 років. У минулому році його 36-річна дружина Валентина народила хлопчика. Крім цього сина, у діда Георгія уже є 4 дітей. Найстаршому його сину – 64 роки. Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
