РУСИФІКАЦІЯ — З ЧОРНОГО ХОДУ

-А ви на Кріваносікова виходітє? — запитала мене в київській маршрутці столична пані...

Валентина БЛІНОВА, заступник відповідального секретаря

Чудернацька назва однієї з вулиць, що в Святошинському районі, спантеличила. Більш як десять років, відколи донька живе у Києві, їжджу цією дорогою, а такого наймення зупинки ніколи не чула.
Безцеремонно відштовхнувши ліктем, пані пробурмотіла щось про «інагародцев» і протиснулася до дверей. Коли маршрутка зупинилася, стало ясно, що жінка мала виходити на вулиці Максима Кривоноса. Якби відважний лисянський полковник, якого, мов вогню, боялася польська шляхта, почув таке перекручене на російський манер своє прізвище, то, напевне, і на тім світі схопився б за шаблюку.
На жаль, нині українську мову захищати немає кому. 5 червня — у день роковин прийняття Закону України «Про засади державної мовної політики» ніхто навіть із найзавзятіших патріотів не вивісив національного прапора з траурною стрічкою, хоча ще рік тому було відомо: цей закон від регіоналів Колесніченка і Ківалова — не тільки могильник нашої рідної мови, а й передвісник активного наступу на українську освіту, культуру, письменство, сепаратизму і розколу держави.
Рік, що минув із того часу, позначився повзучою русифікацією з чорного ходу. Спершу вибухнув так званий парад мов національних менших, коли місцеві ради одна за одною ухвалювали рішення про статус регіональної мови на своїй території. Однак домінувала, як і слід очікувати, російська. Із шкільних програм з історії для п’ятикласників вилучено поняття «українська держава», «Київська держава», згадки про Хмельницького, Шевченка, Франка, Грушевського. Під час підсумкової атестації випускникам шкіл замість Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного запропоновано завдання про Щорса та інших міфологічних персонажів радянської історії. Для 3 відсотків тих, які виявили бажання складати ЗНО з російської мови та літератури, надрукували російською 2/3 від загальної кількості підручників. За кошти українського бюджету профінансовано конкурс «Лукоморье».
Ще одна хитра новація від міністра освіти Табачника — запровадження у середніх школах вивчення другої іноземної мови. Але і тут криється банальне прагнення проштовхнути як обов’язкові уроки російської. Бо навряд чи для сільських шкіл додатково пришлють фахівців німецької, французької, англійської, польської мов, тоді як російську візьметься викладати будь–хто з філологів. Та й при хронічному недовантаженні вчителів шкільне керівництво якраз і скористається моментом, щоб дати колегам додаткові заробітки.
Пригадую бурхливі сесійні дебати, коли торік обранці волинян приймали звернення щодо «мовного закону». Обласні владці вважали його таким «вибухонебезпечним», що прикликали в адмінбудинок на випадок депутатського бунту беркутівців у повному обладунку. Згодом фракція Партії регіонів в облраді навіть зініціювала звернення щодо необхідності закону про захист української мови. Але цьогоріч зробила крок назад: на останній сесії дружно проігнорувала голосування за проект рішення, де йшлося про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики».
Тож тільки зараз усвідомлюю глибину пророцтва Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Власне, саме це передбачав Валуєвський циркуляр про заборону освітніх та релігійних видань українською мовою, який вийшов рівно 150 років тому. Скільки ми будемо ходити по історичному колу?