У день поминальної Батьківської суботи довелося побувати на службі в одній сільській церкві. Все було звично, але від цього — не менш хвилююче. Священик брав до рук «грамотки» (спеціальні книжечки, куди вписують померлих родичів — В. Ш.) і вичитував імена тих, за кого молилися, кого поминали живі. Так заведено в українців споконвіку. Тож присутні у храмі цілком могли собі уявити, що коли і їхнє життя закотиться за вічний пруг, ось так родичі поминатимуть і їх...
У день поминальної Батьківської суботи довелося побувати на службі в одній сільській церкві. Все було звично, але від цього — не менш хвилююче. Священик брав до рук «грамотки» (спеціальні книжечки, куди вписують померлих родичів — В. Ш.) і вичитував імена тих, за кого молилися, кого поминали живі. Так заведено в українців споконвіку. Тож присутні у храмі цілком могли собі уявити, що коли і їхнє життя закотиться за вічний пруг, ось так родичі поминатимуть і їх...
Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження
Тому дуже здивували й вразили слова священика, який після служби почав дорікати парафіянам, що позаписували у «грамотки» забагато імен, від чого служба триває довго, читати важко, а «ви вже, мабуть, і самі не пам’ятаєте, що то за Івани і Ганни там понаписувані». Вдома розгорнула родинну «грамотку», яку почала вести моя мама. Імен і справді багато — маминою рукою вписано 18 і моєю — 8, починаючи від мами. І нічого не вдієш — таке життя. Завдяки «грамотці» я точно знаю, хто за ким із родичів відходив у кращі світи, і про кожного — від прадідів Гриця і Якима, прабабусь Варвари і Катерини — можу розповісти своїм онукам хоча б дещицю. Гадаю, що так ведеться у кожній родині, бо, врешті–решт, хтось обов’язково дозріває до того, щоб дослідити свій родовід бодай до сьомого коліна, а особливо наполегливим вдається й далі. Пригадую яскраві свята, на яких представляли своє «родинне дерево» учні Луцької гімназії № 14. Скільки несподіванок, крутих поворотів долі, дивовижних зв’язків поставало перед присутніми. І приходило усвідомлення, що то не просто історія твоєї сім’ї, роду, а й на–роду і що тобі на роду написано навічно й кровно бути з ним. А значить — ти не один, не сам по собі, а рід твій має корінь і крону, і від тебе залежить, чи будеш ти на цій кроні повноцінною плідною гілкою, чи трухлявим сучком. Зізнаюся, у моїй родинній «грамотці» є лише одне ім’я — кровно ніяк не пов’язане з нашою сім’єю. Це героїня моєї повісті «Наречена гетьманича», наша землячка Галя Мельник–Калужинська, яка знайшла вічний спочинок у далекому Лондоні. Вона пережила своїх рідних, тож навряд чи в тому чужому світі хтось буде поминати православну волинянку. Я ж завдячую їй не лише сюжетом документальної повісті. Отримала від неї й незабутній урок, як треба берегти пам’ять про дорогу людину та про свій рід. І справа не лише в тому, що її квартира була наповнена речами, які потім із вдячністю прийняли музеї Києва та Луцька. Важливішими були спосіб думання і чину цієї неординарної особистості. Усвідомлюю, що ці мої роздуми виглядають як прописні істини. Але, на жаль, не для всіх. Цими днями всю нашу редакцію потряс телефонний дзвінок від Бориса Павловича Ревенка, людини, яка, без перебільшення, є втіленням усвідомленої відповідальності перед історією. Відзняті ним кілометри кінохронік ще не раз із вдячністю переглядатимуть нащадки. Так ось, Борис Павлович розповів про викинуті на смітник бібліотеку, архів дуже відомої на Волині людини, заслуженого журналіста України, кавалера ордена «За заслуги», відзначеного й іншими державними та журналістськими нагородами. Почутому не хотілося йняти віри. Колеги, які пішли на місце події, принесли в редакцію маленьку дещицю з того, що вдалося врятувати: випускний інститутський альбом, диплом першого лауреата премії імені Полікарпа Шафети, книги з автографами Петра Маха, Олександра Богачука, збірочку творів Ірини Вільде із зворушливим написом дружині, рідкісне видання про творчість Тараса Шевченка… Інші книги, які опинилися на смітнику, кажуть, люди розібрали… Приводом для такого варварства став ремонт у квартирі, яку покійний заповів своїй єдиній онуці. Але в чотирикімнатних апартаментах у самому центрі міста чомусь не знайшлося куточка для сімейних реліквій. Тож майбутніх правнучку чи правнука назавжди позбавили можливості доторкнутися до того, що було дороге, чим жив їхній не такий уже й далекий предок. І невже онука, яка не без допомоги дідуся, зокрема й фінансової, здобувала фах журналіста, не знала, не розуміла, що книги й документи, які вони з мамою вигребли на смітник, могли б зацікавити той самий Волинський краєзнавчий музей? То що ж, які мотиви керували цими людьми? У мене нема відповіді на ці запитання. Проте є чітке усвідомлення того, що гріх безпам’ятства — один із найтяжчих. І той, хто дозволив собі це моральне каліцтво, вчинив тяжкий злочин перед пам’яттю роду. А такі діяння не минають безкарно.
