ТЕЛЕЗОМБУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА

Думаю, що всі українські олігархи належать до опозиції. Інакше як зрозуміти те, що всі телеканали (власність олігархів) день і ніч працюють на зниження рейтингу влади? Особливо успішні в цьому напрямку програми новин, які занурюють жителів країни у темінь і бруд жорстокості, крові та відвертої політичної демагогії. Збірний образ цих програм щодня промовляє з екранів: все погано, все страшно, всюди обман

Семен ГЛУЗМАН, психіатр, дисидент, спеціально для газети «Волинь–нова»


Жорстка політизація глядача українським телебаченням очевидна. Усі ці різні за рівнем якості журналістики телевізійні шоу сіють у сприятливому середовищі невпевненості вірус тривоги й очікування біди. А в результаті маємо те, що сформулювали американські соціальні психологи ще 1964 року: «Чим більше людина емоційно прив’язана до своїх поглядів, тим важче змінити їх за допомогою аргументації та пропаганди, тобто зверненням до свідомості, аж до того, що це стає неможливо». Переглянувши чергову порцію вуличного жахіття із понівеченими тілами, ми перемикаємо «телеящик» і свою свідомість на політичний театр, де брехня і нещирість ― характеристика всіх без винятку акторів. Пізніше, лягаючи спати, переповнені роздратуванням безвиході, ми зв’язуємо все побачене разом і промовляємо собі захисну фразу, що полегшує наше розуміння життя: «У всьому винні вони!». Всі вони, і політики, і начальник на роботі, і працівники ЖКГ, і навіть поштарка.
Іншими словами, винуватцями всіх наших проблем є «вони». Так ― зручніше, такий погляд спрощує дійсність і згладжує тривогу невизначеності. Ще 1948 року батьки теорії впливу мас–медіа стверджували: «Чим більше люди читають і слухають, тим більше вони переконуються у правоті власної позиції». Згадайте недавнє минуле, де культура політичного анекдоту в СРСР була потужнішою, результативнішою за офіційну радянську пропаганду з її жорсткою монополією на аналіз про все навколо, невсипуще око і вуха КДБ, «глушилками» і пресингом «відщепенців» із західних радіоточок. У короткому соковитому усному анекдоті виступали умовні вірмени, чукчі, євреї, Чапаєв та інші, представники анекдотних серіалів були сильнішими, яскравішими за офіційну доктрину про «нову спільноту ― радянський народ».
На жаль, мушу констатувати: сьогодні багато в чому наш погляд на світ і на нас самих формує телебачення. Таке телебачення, яке нам пропонують його власники-олігархи. Яке відштовхує нас від участі у житті країни, від бажання ходити на вибори. Чи добре це для влади, наших народних обранців? Сумніваюся. Їм насправді дуже потрібна наша підтримка. Зверніть увагу: як надзвичайно рідко тележурналісти «дають» нам мудрого, щирого Мирослава Поповича. І як часто ми бачимо на телеекрані говіркого Чечетова. Не тільки його легендарну руку, а й обличчя.