Ми — репані жителі Хохландії,
ми — хохли з обвислими вусами,
ми — ледарі і боягузи...
Василь ГОЛОБОРОДЬКО (на фото), український поет із Луганщини, лауреат Шевченківської премії 1994 року
Ми — репані жителі Хохландії, ми — хохли з обвислими вусами, ми — ледарі і боягузи, ми — куркулі і підкуркульники, ми — бандити, зрадники, поліцаї, ми — мазепинці, ми — петлюрівці, ми — бандерівці, — нам нічим оборонятися від нападів, від будь-яких образ, кинутих нам ким не заманеться: наша артилерія — чумацькі випряжені вози, що поціляють задертими догори дишлами у ворога, який наступає на нас нізвідки і звідусіль, наша авіація — вітряки, сконцентровані на одному бойовому аеродромі — у музеї народної архітектури просто неба. Нам немає місця на своїй землі, нам нікуди подітися у цьому світі: ми емігруємо лише до давньої Греції, розгорнувши Гомерову «Іліаду», — аби вижити — ми себе вбиваємо: стираємо своє ім’я — ім’я українця — з лиця землі, як власний плювок, ми відмовляємося від своєї мови, як від якогось нездійсненого злочину, у якому нас ніби звинувачують, ми відмовляємося від рідної домівки, стіни якої уже не захищають, — ми — самовбивці. Ця поезія увійшла до збірки «Калина об Різдві», яка побачила світ ще 1992-го. Але слова актуальні й нині — через 21 рік, після 22 років незалежності України. Чи не так?
