«Дорогий Андрію Самійловичу!
Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедіяі...
(З листа до поета Андрія Малишка)
Василь СТУС (1938 — 1985), поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, Герой України
«Дорогий Андрію Самійловичу! Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні. …Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго… У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — із горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної… Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири… Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!? Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження…Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом? Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів… А нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть… Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись. Скільки їх загинуло в 30–і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Івана–молодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка «Ти зрікся мови рідної». Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше. Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч… Я чув таку думку, що десять–двадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, в цьому спокійному болоті, яким видається мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20–х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема… Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів. Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати могли Вам зашкодити. Потерпаю за це, але невідомість гнітить мене… Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога — дайте, прошу, хоч яку–небудь відповідь. І знову — Павличко: Не бійсь нічого, доки я з тобою, Іди і правду людям говори! Не жди ніколи слушної пори Твоє мовчання може стать ганьбою!
Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo». Лист Василь Стус написав 12 грудня 1962 року. На жаль, Андрій Малишко, який йому дав путівку в літературу, не відповів. Минуло понад 50 років, але відповіді й досі нема. Навпаки, в часи табачників – добкіних – і нашої байдужості, і мовчання, здається, що Василь Стус писав це послання – свій крик душі буквально вчора. Повний текст листа ви можете прочитати тут — http://nikitanik.livejournal.com/54386.html .
